Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Негри прорубували дорогу сокирами, та ліанам не видно було кінця-краю: вони росли скрізь, обплутували дерева від прикорнів аж до вершечків, звідки звисали довгими гірляндами.

Тваринне царство цього краю було не менш своєрідне, ніж рослинне. Над могутнім зеленим шатром літали птахи. Їх була сила-силенна. Люди, що намагалися пройти якомога тихше й швидше, звичайно, не стріляли в них. Тут були великі табуни цесарок та інших курячих, які не підпускають людей близько; був і отой птах, якого за його крик північні американці прозвали «жалібною сплюшкою»95. Дік Сенд і Том могли подумати, що справді потрапили в якусь частину Нового Світу. Та ба, вони тепер добре знали, де вони є!

Досі хижі звірі, такі небезпечні в Африці, не наближалися до маленького загону.

Мандрівники ще раз бачили жирафів, що їх Гаррісові — якби він ішов з ними — вже б ніяк не вдалося видати за страусів. Ці прудконогі тварини вмить повтікали, налякані появою людей. А вдалині на обрії часом здіймалась до неба густа хмара пилюки: то стадо буйволів мчало з тупотом, подібним до гуркотіння валки навантажених возів.

Зо дві милі Дік Сенд вів свій загін берегом струмка, сподіваючись вийти до річки. Йому кортіло пуститися в плавбу вниз за швидкою течією, яка мала домчати його і супутників до узбережжя. Юнак гадав, що труднощів і небезпек на річці буде куди менше.

До обіду загін пройшов близько трьох миль без жодної неприємної зустрічі. Ні Гарріса, ні Негору ніде не було видно. Дінго так само не з'являвся.

Час було зупинитися на перепочинок. Стали в бамбуковому гайку, де загін міг сховатися від сторонніх очей.

Говорили мало. Місіс Уелдон знов узяла сина на руки. Вона не зводила з нього очей. Їсти вона не могла.

— Вам неодмінно треба попоїсти, місіс Уелдон, — повторював Дік Сенд. — Що з вами буде, коли ви геть охлянете? Ну-бо їжте, їжте! Незабаром ми знов рушимо в дорогу, знайдемо річку й попливемо до узбережжя.

Місіс Уелдон дивилася Дікові Сенду просто в вічі, коли він це говорив. В юнакових очах світилася несхитна воля й мужність. Дивлячись на нього і на п'ятьох негрів, таких стійких та відданих, місіс Уелдон відчула, що не час іще впадати з розпач. Та й чого вона мав втрачати надію? Хіба вона не на гостинній американській землі? Гаррісова зрада, на її думку, не могла мати для них яких-небудь тяжких наслідків.

Дік Сенд здогадувався, про що думала місіс Уелдон, і ледве витримував її погляд.

Розділ IV

ВАЖКИМИ ДОРОГАМИ АНГОЛИ

Малий Джек прокинувся і обійняв матір рученятами за шию. Його очі були ясні. Пропасниця не поверталася.

— Тобі краще, мій любий? — спитала місіс Уелдон, пригортаючи сина до серця.

— Так, мамо, — відповів Джек. — Але я хочу пити.

Мати дала хлопчикові свіжої води, і він з насолодою випив кілька ковтків.

— А де мій друг Дік? — спитав він.

— Я тут, Джеку, — озвався Дік Сенд і взяв хлопчика за руку.