Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Атож, десять ночей ми спали просто неба, — кивнув головою старий Том.

— Крім того, — додав Дік Сенд, — ми, можливо, пробудемо тут днів зо два: адже цей термітник — надійне пристановище. А я тим часом розвідаю, чи далеко та річка, яку ми сподіваємось знайти. Власне, краще не йти звідси, доки не побудуємо плота. Тут нам не страшна ніяка гроза. Ну, друзі, до роботи: підсиплемо долівку, щоб була тверда й суха.

Наказ Діка Сенда було відразу виконано. Геркулес сокирою розбив нижній ярус і насипав глини на долівку. Вона повищала майже на фут над болотистим грунтом, на якому стояв термітник. Дік Сенд упевнився, що повітря вільно проникав крізь дірку внизу.

Маленькому загонові таки справді поталанило, що терміти покинули своє житло. Якби їх зосталося бодай трохи, годі було б тут усидіти. Тільки ж чи давно вибрались ці комахи?

Кузен Бенедікт, не виявивши, на свій превеликий подив, у термітнику жодного терміта, перший з усіх замислився над цим. Незабаром він переконався, що мурахи повтікали з термітника зовсім недавно.

Почав ентомолог із того, що, спустившись додолу й присвічуючи собі ліхтарем, заходився нишпорити в найпотаємніших закутках. Врешті він виявив «головний склад» термітів, тобто те місце, де ці працьовиті комахи зберігають свій харч.

Склад містився в нижньому ярусі обік маточної чарунки, що її — а також чарунки для личинок — зруйнував своєю сокирою Геркулес.

Все ж кузенові Бенедікту пощастило виявити кілька чарунок із незатвердлою ще камеддю та соком якихось рослин — зовсім свіжі запаси.

— Ні, ні! — вигукнув він, ніби заперечуючи твердження невидимого опонента. — Ні, термітник покинуто зовсім недавно!

— А хто вам каже, що ні, містере Бенедікт? — спитав Дік Сенд. — Хоч би коли терміти покинули своє житло, для нас важливо тільки те, що вони пішли геть, а ми вселилися.

— Ні, — заперечив кузен Бенедікт, — для нас дуже важливо дізнатися, чому вони пішли звідси. Вчора, а то, може, й сьогодні вранці ці кебетливі сітчастокрилі ще були тут: ось бачите, камедь досі не засохла. А десь надвечір…

— Ну й що з того, містере Бенедікт? — спитав Дік Сенд.

— Річ у тім, що лише інстинкт міг погнати термітів геть із свого житла. І не тільки жоден терміт не засидівся в якійсь чарунці, а вони позабирали з собою навіть усі личинки! Ні, вони не пішли собі просто так. Ці завбачливі комахи відчували наближення грізної небезпеки.

— Може, вони передбачили, що ми вдеремося до їхнього житла? — мовив, засміявшись, Геркулес.

— Казна-що! — сердито відрубав кузен Бенедікт, якого дошкуляв Геркулесів жарт. — Невже ви вважаєте, що ви дужчий за цих хоробрих комах і можете становити для них серйозну небезпеку? Та кілька тисяч термітів об'їли б вас до кісток, якби знайшли ваш труп на своєму шляху!

— Ото велика штука — обгризти мерця! — відповів Геркулес, не бажаючи здаватись. — Хай-но спробують обгризти мене живцем. Та я їх чавитиму тисячами. — Ви розчавите сто тисяч, п'ятсот тисяч, ба навіть мільйон, але не мільярд! Бо мільярд термітів з'їсть вас і живого й мертвого, обгризе до останньої кісточки!

Поки точилася оця начебто марна суперечка, Дік Сенд замислився над тим, що сказав кузен Бенедікт. Він не сумнівався: вчений, який Досконало знає життя термітів, не помилився. Якщо інстинкт і справді погнав термітів геть із свого житла, то, певно, їм загрожувала неабияка небезпека.

Однак годі було й думати про те, щоб піти з термітника, коли надворі бушувала гроза. Дік Сенд не став шукати пояснень тому, що здавалося незбагненним, а тільки мовив:

— Ви сказали, містере Бенедікт, що терміти покинули свій продовольчий склад у термітнику. А ми свій провіант принесли з собою. Тож повечеряймо. А завтра, коли перейде гроза, подумаємо, що робити далі.

Вони заходилися швидко готувати вечерю. І хоч хай як потомилися — попоїли добряче. Консерви, що їх мало вистачити ще на два дні, здалися всім дуже смачними. Сухарі не встигли намокнути, і протягом кількох хвилин було чути, як вони хрумтять під міцними зубами мандрівників. А могутні Геркулесові щелепи терли харч, наче млинові жорна.