Розділ «Частина І Княжич і царевич»

– Ви прийшли, щоб вислухати мою сповідь, святий отче? – порушила мовчанку жінка. – Це буде остання сповідь… хіба ж ні?..

Диякон гаявся з відповіддю. Він раптом злякався, що якимсь необдуманим словом зіпсує все. Тоді люди, що доручили йому настільки відповідальну місію, залишаться незадоволені виконавцем.

– Я вмираю, отче, я відчуваю: кінець вже близький. Що зараз потрібно від мене? – запитала ув’язнена у священнослужителя.

– Покайся в гріхах, раба Божа, і попроси у Всемилостивого прощення.

– Мені немає в чому каятися.

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі жінки при цих словах. Вимовляючи їх, ув’язнена ледь помітно посміхнулася, вишкіривши зуби, що в невірному світлі смолоскипа виглядали напрочуд хижо. Священикові зробилося зле від цієї посмішки. Відчувши, як по спині пробіг холодок, він скрикнув:

– Як?! Ти наполегливо домагалася священика, а тепер стверджуєш, що тобі нема в чому каятися?

Почувши це, ув’язнена різко мотнула головою. Священик внутрішньо здригнувся, тому що її очі спалахнули криваво-вогненним світлом, хоча голос залишився вбивчо спокійним:

– Дурниця. Це сповідь, а не допит, тому я зовсім не маю звітувати про якісь надумані гріхи. Але якщо ви, отче, не розумієте цього, то я не бажаю вас більше бачити. Вертайтесь туди, звідки прийшли – до своєї благочестивої пастви… Ви мене зрозуміли?

Священик не відразу второпав, як відповісти на цей раптовий випад. Така зухвалість спантеличила і злякала його. Ув’язнена поводилася дивно – зовсім не так, як інші засуджені, котрих йому доводилося сповідувати. Обережність підказувала, що краще піти – а раптом відьма замислила зле?! Але диякон придушив у собі цей порив і вирішив залишитися до кінця.

– Покайся в гріхах, – повторив Димитрій, намагаючись нічим не видати свого хвилювання, і простягнув Марині великий срібний хрест. – Покайся і спокутуй гріхи свої, доки не пізно.

Однак ув’язнена, яка невідривно пильнувала диякона, встигла перехопити його погляд. Поводилася, немов змія, у будь-який момент готова вжалити…

– Мені немає в чому каятися, – уперто повторила жінка і знов хижо посміхнулася. – Я не належу до вашої віри, я взагалі ненавиджу схизматиків. Всі ви – затято брехливі лицеміри. Обіцяли мені вічне блаженство в раю, а після сипали мерзенними обвинуваченнями…

Священик відступнув до дверей, збираючись покликати вартового, але не встиг: ув’язнена здійнялася на ліжку і простягнула кощаві руки до нього. Диякон перелякано позадкував… Але тут обличчя відьми спотворила жахлива гримаса, вона із тужливим стогоном впала на ліжко і завмерла там у надзвичайно незручній позі. Димитрію здалося навіть, що вона померла – однак червонуваті очі продовжували осмислено спостерігати за священиком.

– Що з тобою?.. – співчутливо спитав диякон, мимоволі відчувши приплив жалості. Поступово жінка впоралася з болем і прорипіла:

– А ви не схожі на інших священиків, які приходили сюди раніше…

– Людським судом ти вже засуджена, проте Господь милосердний, – священик спробував говорити якомога м’якіше. – Бог утішає в нещасті й полегшує найтяжчі страждання, якщо бачить щире каяття.

– Годі вже, – різко зупинила його жінка. – Ви, я бачу, прийшли сюди зовсім не для того, щоб утішити мене перед смертю. Ви хочете дещо вивідати в мене… Але я знаю: щойно розповім про все, як ви відшукаєте і вб’єте дорогих мені людей!..

Диякон хотів заперечити, однак ув’язнена не дала перервати себе:

– Стривайте, дайте сказати! Отже, нічого подібного не станеться. Я не могла б розповісти про моїх близьких, навіть якби захотіла. Я ж бо сама нічого не знаю про них!!! Нічого відтоді, як мій чоловік був убитий під час полювання, мій найвідданіший друг посаджений на палю, а син повішений… А батько?!