Розділ «Частина І Княжич і царевич»

– Неодмінно, – погодився диякон. – Тільки де ж перебуває ця сама єретичка, куди мені далі йти?

– Е-е-е, стривай-но, стривай! – погрозив пальцем вартовий. – Ти не підеш туди один, я сам проведу тебе.

– Але як же таїнство сповіді?..

– До єретички без нашого нагляду нікого пускати не можна, такий порядок! – охоронець випнув груди колесом, від чого набув надзвичайно поважного вигляду. – Й окрім того, без провідника тобі потрібної камери нізащо не розшукати. Тут тямуща людина потрібна.

– Ну, що ж… Якщо інакше не можна, тоді веди мене до ув’язненої.

– А ти вже відігрівся, преподобний?..

– Веди, вона на сповідь чекає.

Вартовий знизав плечима, підкрутив вуса й кинув коротко:

– Гаразд, тоді підемо зі мною.

Для початку він перевірив, чи надійно замкнені монастирські ворота, потім зачинив двері у вартове приміщення й озброївшись смолоскипом, попрямував до тюремного відділення. Священик йшов слідом за ним не відстаючи та з цікавістю розглядаючи на ходу величну споруду.

Монастир являв собою потужну п’ятикутну фортецю, оточену височезними товстими мурами, мав сім воріт і вісім веж. Споруда мала вигляд грізний і суворий, кутові вежі були з’єднані одна з одною критими переходами, де розташовувалися житлові й господарські приміщення.

Священик і вартовий перетнули внутрішній монастирський двір, проминули спочатку триглавий Успенський собор, потім п’ятиглавий Преображенський собор і Благовіщенську церкву, перш ніж пірнути в лабіринт коридорів в’язниці, прихопивши додатковий смолоскип. Важко було уявити, скільки похмурих таємниць зберігалося за холодними сірими стінами з безліччю залізних дверей! Годі й казати, моторошне місце…

Нарешті зупинилися біля невеликих дверцят. Охоронець погримів зв’язкою ключів, шукаючи потрібний, і заходився відкривати проіржавілий замок. Протяг, що гуляв тюремними коридорами, спробував загасити вогонь смолоскипа, чорні тіні й яскраві відблиски затанцювали на сирих стінах, низьких склепіннях і на земляній підлозі. Нарешті дверцята голосно заскрипіли і насилу розчахнулися, тоді тремтливе полум’я осяяло тісну кімнатку.

Камера «нумер четвертий» мала форму усіченої піраміди, що звужувалася від входу вглиб. У довжину приміщення мало близько трьох метрів, завширшки і заввишки біля входу – по два метри, у тупиковому кінці – по метру. У місці стику низької задньої стінки й стелі у товщі муру було прорубано малюсіньке віконце – втім, зараз роздивитися через нього бодай щось вже не було можливості через сутінки, що наступили. У кутку біля сирої стіни приткнулося залізне ліжко з ніжками, намертво вкопаними в підлогу. На цьому вбогому ложі на купі брудного ганчір’я обличчям до входу лежала сива жінка, бліда й виснажена. Кожному, хто подивився б на нещасну, ставало зрозумілим, що вона провела у в’язниці не місяці, а роки. Сірий одяг на змарнілому тілі нагадував безформний саван, пасма поплутаного волосся спадали на втомлене обличчя й величезні згаслі очі.

– Агов, до тебе тут прийшли, – тихо мовив вартовий, пропускаючи священика вперед. Зіщулившись на яскраве світло смолоскипа, єретичка ковзнула поглядом по фігурах прибульців і просипіла слабким застудженим голосом:

– Я знала, що колись до мене прийде священик, але все ж таки сподівалася, що сюди надішлють латинського падре, а не схизматика[5].

– Це неможливо, – коротко відрубав диякон і мимоволі кахикнув: дихати огидним спертим повітрям камери було неймовірно важко.

– Я вже упокорилася із цією думкою, – зітхнула ув’язнена. Диякон почав уважно вивчати її. Здається, не така вже й стара, як здавалося спочатку… Спокійне обличчя, м’який вкрадливий голос… Зовсім ані крапельки не схожа на страшну відьму!

– Залиш нас самих і не турбуй, допоки я не покличу тебе, – звернувся отець Димитрій до охоронця, водночас невідривно дивлячись у зіщулені, трохи червонуваті очі ув’язненої.

– Як завгодно, – з полегшенням зітхнув вартовий. Потім застромив смолоскип у подвійне кільце на стіні біля дверей. Подлубавшись у невеликій торбинці на паску, витягнув звідти свічковий недогарок, запалив його від смолоскипа й поспіхом вийшов геть, закривши за собою важкі металеві двері. Заскрипів ключ у замку, потім отець Димитрій почув, як кроки охоронця стишуються далеко в глибині коридора. Ще кілька хвилин він дослухався до тиші, що настала за дверима, поки не переконався: вони справді лишилися самі.