Розділ «Чумацький шлях»

Всі миттю вскочили в ридван – і кучер погнав коней назустріч клубкові куряви, що швидко котився по шляху.

Зустріч була щира, дружня. Сповнений вражень від подорожі, імператор був глибоко потішений тим, що Катерина власною персоною зустрічає його в цьому мальовничому українському степу. На такий подвиг з її боку він не сподівався і розцінив це як вияв крайньої зацікавленості петербурзького двору в австрійській участі у війні. Тому в розмові значно перевищив свої майбутні територіальні претензії, заявивши, що хотів би мати і Хотин у Буковині, і землі понад Дунаєм аж до впадіння його в Чорне море, і дещо відхопити від Венеції.

На зауваження Безбородька, що його апетити непомірні, він, зрозумівши, що переборщив, примирливо відповів, зводячи на жарт:

– Перепрошую, ваша величність, мій апетит не непомірний, а просто вовчий, але в прямому розумінні… Я голодний.

– Я теж, – відповіла, сміючись, імператриця. – Однак наш обоз безнадійно відстав чи заблудився… Що ж робити?

– Єдиний вихід – завернути до корчми, – сказав Потьомкін.

– До корчми, до корчми! – погодилися всі.

Корчма зустріла їх мовчанкою. Ні на подвір’ї, ні в хаті вони не знайшли жодної людини. А їсти хотілося все дужче, – сонце вже давно звернуло з обіду.

– У мене в кофрі є шмат буженини, – сказав Йосиф, – однак немає жодного шматка хліба. А яка ж то їжа – буженина без хліба?

– Боже, – вигукнула Катерина. – Що ж нам робити? Невже помирати з голоду?

– Не звольте безпокоїтись, ваша величність, – сказав Безбородько. – Не може бути, щоб у корчмі, що зовсім несхожа на пустку, не було нічого їстівного. А давайте заглянемо до світлиці! – І він рішуче відчинив двері з кухні до великої кімнати, заставленої довгими столами та лавами. Сюди виходила тилом піч. Кімната була недавно помазана білою глиною, а долівка – червоною. Долівка, окрім того, була густо встелена свіжою лепехою. На протилежній від низеньких вікон стіні раптом привернула увагу всіх велика картина, написана олійними фарбами. На ній був зображений козак, що сидів під деревом, просто на траві, і, склавши під собою ноги по-турецьки, грав на кобзі. Він мав голену голову. Лише вузький жмут чорного волосся спадав йому на лоба. Збоку пасся осідланий кінь, прив’язаний до списа, ввігнаного вістрям у землю, а на дереві висіли рушниця та шабля.

Одного погляду було досить, аби зрозуміти, що попрацювала тут досвідчена, вправна рука.

– Козак Мамай, – пояснив Безбородько, – казковий персонаж українського героїчного епосу. Але це не лубок! Це рука справжнього майстра! Та ось і підпис – Володимир Боровик… Не знаю такого… не чув…

Та розглядати картину було ніколи: голод допікав усе дужче.

Безбородько гайнув по хаті, по кухні, заглянув до комори.

– Є! – раптом сповістив голосно і виніс на світ Божий повну макітру яєць та хлібину і звернувся до Шувалова та Потьомкіна: – Графе, несіть дрова – насмажимо яєчні! А ви, князю, допоможіть йому!

Катерина і Йосиф засміялися, побачивши, як Потьомкін невміло рубає дрова, а Шувалов носить їх до печі і розпалює вогонь. Тим часом Безбородько, підперезавшись жіночим фартухом, чикрижив цесарську буженину на сковороду, бив яйця і на рогачеві вправно посунув у піч, над вогонь.

Незабаром по хаті війнуло смажениною, зашкварчали вишкварки, смачно запахло яєчнею.

– Милості прошу, – вклонився Безбородько імператриці та цесарю, запрошуючи до столу.

Обід вийшов на славу. Настрій у всіх зразу поліпшився. Потьомкін розпорядився готуватися у зворотну дорогу. Безбородько попрощався зі всіма – він мав їхати до Полтави, щоб там приготувати все для зустрічі цариці, коли вона повертатиметься з Криму, зокрема прослідкувати, щоб був закінчений будинок дворянського зібрання. Та підготувати інсценізацію Полтавської баталії.