Розділ «Чумацький шлях»

8 травня прискакав від Рум’янцева гонець: Йосиф проїхав Миргород і повернув на Кременчук.

Катерині набридли звані обіди та вечори, хотілося якоїсь переміни. Вона торкнула Потьомкіна за рукав.

– Звели закласти карету, Гришенька, – поїдемо цесарю назустріч.

Ця забаганка руйнувала плани Потьомкіна – зустріти Йосифа в Кременчуці, і він почав відмовляти:

– Като, для чого їхати хтозна-куди! Прибуде сам! Все тут приготовлено для зустрічі – і війська, і оркестр, і народ. Він полюбляє пишноту, блиск, гарматну пальбу… А в степу що? Жайворонки?

Катерина легенько поплескала його по щоці:

– Я так хочу!

Аргумент був жіночий, але незаперечний, і Потьомкін у поклоні схилив чубату голову.

Через півгодини виїхали. Катерина запросила до себе в ридван Потьомкіна, Безбородька, Шувалова. Широкими прямими вулицями Кременчука їхали повільно, а як тільки піднялись на гору і звернули на Миргородський шлях, шестірка коней понеслася навскач. Обоз зразу відстав. Не відставав лише екіпаж Безбородька.

Катерина мовчки дивилася в вікно, на квітучий весняний степ, на ліси, гаї та переліски, на безмежне голубе небо, а думала про Йосифа. Що несе ця зустріч?

Відчуваючи, що от-от гряде нова війна з Туреччиною, вона шукала спільників. Англія та Пруссія підтримували султана відкрито. Франція – таємно. Швеція лише й ждала хвилини, коли можна буде напасти на російський флот на Балтиці. Отже, Йосиф! Тільки він може бути надійним союзником, бо Османська імперія безпосередньо загрожує його кордонам. І все ж – як він себе поведе?

Час минав поволі. Дорога була довга й одноманітна. Після легкого сніданку Катерина почала відчувати голод.

– Панове, чи не пора нам перекусити?

Зупинилися. Обоз не з’являвся. Ждати не хотілося. До того ж ніхто не знав, чи не збився він з дороги.

– Поїдемо! – запропонував Потьомкін. – Має ж десь бути корчма… Там і підкріпимося.

Справді, не минуло й півгодини, як кучер зупинив коней, показав пужалном убік від дороги. Там, у затишній місцині, неподалік від степового озера, темніла довга присадкувата будівля під солом’яним дахом. На подвір’ї, над колодязем, височів журавель, а біля воріт, на сосновій тичці метлявся чималий жмут сіна – знак, що тут можна підкріпитися, випити чарку, переночувати і, звичайно, погодувати коней.

– Корчма!

Однак саме тоді, коли кучер хотів потягти віжки «соб» і звернути до корчми, вдалині, над шляхом, знялася курява. Заблискотіли сонячні зайчики, – то від шибок ридвана відбивалося сонячне проміння.

– Йосиф! Їй-богу, Йосиф! – вигукнув Безбородько, що мав гострий зір.

– Вперед! – наказала Катерина.