Розділ «Чумацький шлях»

З відчинених дверей доносився спів півчих та глухуватий голос старенького отця Гервасія. Жив він по сусідству з Хуржиком і щоранку дибав до заутрені та щовечора до вечерні. Якось, зустрівши її на вулиці, запитав:

– Чия ти, дівчино?

– Хуржикова, – відповіла вона, не вдаючись у пояснення.

Священик здивувався.

– А хіба у Хуржиків є дочка?

– Та ні, наймичка я, панотче, – зніяковіла Катря.

– А-а, наймичка… Шкода, що не зайшла до мене. Мені теж потрібна наймичка. Тобі у мене було б добре!.. Господарство в мене невелике…

Це було делікатне запрошення, і Катря пошкодувала, що не має права піти від Хуржика, бо заборгувала йому за харчі для матері.

– Дякую, панотче. Мені справді у вас було б ліпше. Та зараз я не можу піти від господаря…

– Розумію, розумію, – відразу погодився панотець. – Злидні завели в кабалу, а вибратися з неї, як і з ями, нелегко. Та все ж зумій, дівонько, вибратися!

Катря зітхнула. Справді, нелегко. Запряглася в ярмо – та й, мабуть, на все життя!

Вона заглянула в притвір, щоб якось протовпитися в церкву, але там було повно-повнісінько парубків. Ще чого доброго піднімуть на глузи. Не вирвешся. Тому облишила цей намір. Відійшла до церковного фарбованого паркана і сіла на лавочку.

Задумалася. І все про одно і те ж – про батька і сина Хуржиків. Ой, заплутають вони її! Відчуває серце – не добром усе це скінчиться. Не добром! Ославлять на всі Лубни – і виженуть, мов собаку! Що тоді, Катре? Як жити? Що буде з нею самою, з матір’ю?

Раптом почула, що поряд хтось присів. Підвела голову, глянула – Івась. Як завжди, у своїй незмінній розхристаній свитині, шапці-бирці та зашкарублих ялових чоботях – видно, з хазяйської ноги.

– Ось і я! – промовив він стиха. – Не забарився – все попорав. А Хуржик однак не хотів відпускати, та я сказав йому: «Не пустиш – однак піду, але вже назовсім! Не тільки світу, що в вікні…» Відразу пом’якшав і відповів: «Ну, йди вже, йди!.. Та повертайся завидна!» І чого він став такий лютий, немилосердний? Ніби ґедзь який укусив його!

Катря несподівано уткнулась обличчям йому в плече – заплакала. Івась оторопів.

– Ти чого? Перестань! Люди ж дивляться!

Ніхто на них не дивився, але людей довкола справді було багато, і Івась трохи відсунувся від дівчини.

Катря рукою витерла на обличчі сльози.

– Нічого, Івасю, ти не знаєш!.. – прошепотіла сумно.