Розділ «I»

Жила собi удова коло Києва, на Подолi, та не мала щастя-долi: було гiрке її життя. Терпiла вона превелику нужду та вбожество. Жила удова коло бучного мiста, де бучнiї будинки громоздилися, де сяяли та виблискували церкви золотохрестi, де люди з ранку та до вечора ворушилися й копошилися, а такого вбожества безпомошною, яке удова собi мала, то хоть би i у глухiй глушi пошукати, – там, де людського житла анi садиби не знайти, людського образу не стрiти й голосу не почути, а жити з птицею та з звiрюкою, з деревом та з каменем, з горою та з рiкою, – що звiрюка никає собi на здобич, птиця спiва та щебече, дерево шумить, камiнь лежить, гори висяться, рiки течуть, а нема тобi кому помогти анi зарадити; нема кому тебе пожалувати анi тобою запiклуватись.

Мала собi удова дев’ять синiв i десяту дочку Галю. I вродилися тi дев’ять синiв, як дев’ять соколiв, один у одного: голос у голос, волос у волос, тiльки найменший син був трошечки бiлiший, трошечки благiш вiд других, а усi вони такi свiжi, смiлi, чорнявi хлопцi, аж глянути мило! I усi вони любили дуже, пестили i жалували сестричку свою малую, Галю, а найбiльш усiх менший. I усiх братiв любила дуже й жалувала Галя малая, а над усiма меншого брата. Було, що пiдуть брати у бiр по ягоду або по гриби й вiзьмуть малую сестричку з собою, то вже нiкому не попустить менший брат нести втомлену Галю, анi до кого Галя не пiде на руки вiд меншого брата. А як братiї самi ходять часом гулять та забаряться, та повернуться додому пiзно, усiм Галя раденька страх, а до першого до меншого кинеться i ввiп’ється, як п’явочка, устоньками i обiв’ється, наче хмелинонька, ручечками. А знов як не вгодять Галi брати, то Галя поплаче й погорює, плачучи й гор’юючи, пожалиться та й годi, а вже як менший брат чим її скривдиiь, так Галя й словечечка не зможе вимовити, i втече од усiх, i сховається од усiх, i знайдуть її по тому, що вже сильненько ридатиме, – а нiхто тих слiз не утолить, ручечок не олтулить вiд личка, тiльки той менший братик.

Жила удова з дiтьми у хатцi, – навiть би й хаткою узивати не годилося – хижкою, – i стояла удовина хатка на луцi пiд горцю, иддалiк собi вiд усякого iншого житла й садиби, стояла на широкiй зеленiй луцi. З одного боку нависла гора кам’яна над хаткою, поросла лiсом i неначе грозила: «От, як схочу, один камiнець покочу i тебе, хатинку, зовсiм придавлю». Управо мимо хатки звивався шлях у мiсто – i який же тихий та пустий цей шлях мимо удовиної хатки i як же вiн, що ближче до мiста, усе люднiш та грюкотнiш порошить i гурчить, а тамечки – таменьки, де вiн вбiга на гору та де вже улицi будинкiв купами на нього приступають, який же вiн гучний, та людний, та порохний!

Той самий шлях звивавсь улiво по луцi м’якiй та зеленiй та й звивавсь з очей геть все по тiй же луцi м’якенькiй. Вiд хатки узенька стежечка перехрещувала сей шлях i бiгла до самого синього Днiпра.

I певно, що кожний, кому лучалося мимо їхати та хатку удовину бачити, то, певно, собi думав: що то за малесечка хатиночка стоїть, як вона у землю увiйшла й покривилася; як вiконечка скосилися й як дашок убравсь у мох зелений i в сивий. I не огороджена хатинка, i нема сiней анi комори, нема садочка анi города коло неї, тiльки стара тиха груша з зломленою верховиною. I дiтей округи скiльки! А коли б же хто звернув iз шляху й уступив у хатку, зобачив би той, що яка хатка миленька, яково людей у хатцi живе, а зовсiм вона порожня сливе. Нiчого нема, опрiч лавочок та узенької полочки, де стояла миска з ложками. Пiч потрiскалася й осiла; на припiчку перевернений горщик, два кiлочка у стiнi, що на їх нiчого не висить; стiл iз розколиною упродовж посерединi, що на ньому нiчого не стоїть; у куточку iконка з гладженим ликом, що повита сухими й свiжими квiтками. А коли б хто спитав дiточок: де вашi сорочечки? де ваша одежинка? – дiтки тому покажуть, що їх сорочечки сохнуть он тамечки на березi, а iншої одежинки в їх нема. А зимою? А у холод, у морози? Зима, холод, мороз! Отеє негарний час! Тiльки вiн почина надходити, мати гiрш плаче та усе перепитується: «Як то ми перебудемо? Як же то ми перебудемо?» I нудно такеньки завсiди перебувати холод, треба сидiти на печi, пiджавши ноги, а коли вибiгти на луку та потанцювати по снiгу, то хутенько, наче опарений, вкинешся в хатку на пiч i знову сидiти, пiджавши ноги. Iграшка у докучну або там яка друга – докучить i обридне, ще тiльки малую Галю трохи тiшить i смiшить, а всiх гнiва та сердить; знакома казка про Iвася нiкого не поруша – тiльки малую Галю трохи. День такий в бога коротенький, прудко вечiр наступає, й у хатцi темно робиться. I сидять вони у темнотi на печi, дожидають матiр з поденщини i мовчать, тiльки часом Галя пожахнеться й пошептом питає: «Що ж як кава прийде?» – «Не прийде», – одказують їй усi. «А як вовк присуне?» – шепче знов Галя. «О, пожахачко! О, плохенька!» – кажуть усi та усi ближче згортаються докупи, а менший брат бере Галю на руки. «А як вовк присуне?» – знов-таки присiпається Галя, i усi на Галю похмуряються, окрiм меншого: менший тихесенько Галю заспокоює, i Галя собi заспокоюється, ще часом i пiсеньку заспiва про журавля, «що цибатий журавель, вiн до млина їздив, дивне диво бачив»; i чує менший брат, як цибатий журавель iде [до] його i як дивне диво бачить; бо Галя, спiваючи, пiд свiй спiв обома рученятами по обличчю ляска. Пiсенька якось незавважливо ввiрветься, цибатий журавель зостається на дорозi, а Галя засипа в меншого брата на руках. Нудно-нудно! Холодно-холодно! Темно-темно! У скосяне вiконечко видно луку пiд бiлим снiгом. Бiлий снiг то виблискує, то виблиск тратить, – се мiсяць порина в оболоках. Що отеє буде надалi: чи заблискотить бiлий снiг ще лучче та засяє мiсяць з зорями, а чи повалить свiжий снiг, хуртовина заграє, заб’є вiконечко покосяне, занесе стежечку, забарить матiр? I що мати принесе їм?

От по снiгу рипить прудкая, слабая, непевная ступа, дверi у хатку вiдчиняються – мати прийшла. Вона прийшла помучена, дуже змерзла, – що вона принесла? Принесла хлiба, картоплi, а коли ще трошки пшона на кулiш, так вже й хвалиться зараз дiтям, що «от, дiточки, ми собi зваримо кулiш», – i усi дожидають кулешу, а Галя то вже завчасу сидiтиме з ложкою у руцi та погукуватиме «мамо!», i погукує такеньки Галя, наче вона сама одна має одвагу поспитати про те, про що усi пiклують, i додає усiм сили терпеливiй дожидати. Пiсля кожного огука вона пригортається до меншого брата, немов говорячи: якова твоя Галя? А брат менший гладить її по голiвцi i дає надогад, що славна Галя.

Запалена пiч розгоряється й трiщить, червоне полум’я грає на вiконечку, з пiчних розколинок виходять струмки диму – хатинка разом i свiтлом-огнем посвiщається, i димом сповняється, ясно видно помучену стару, що порається коло печi, та не можна розглядiти по обличчю, якi собi думки має, який вид – то здається, що вона всмiхається i дбайливо поспiшається та клопочеться, то знов здається, що душить її якась туга i чогось боязко їй, i що вiд тiєї душної туги так вона метушиться коло печi, що не вiд диму в неї i сльоза бiжить.

Дiждалися – вечеря готова. Галя смiється, i усi вечеряють i спати лягають. Огонь у печi потроху погасає, наче сам почина дрiмати, гасне зовсiм – у хатцi темнiсiнько, й усi засипають.

Ранiшнiй холод не хоче нiяк дати поспати, пройма i таки хоче побудити й таки побудить. Вже мати у печi запалила – дрова знов трiщать, полум’я шиба, i димно у хатцi; в вiконце свiтить ясне сонечко, i блищить снiг бiленький. От i снiдання їм готове, й мати поспiшається йти на поденщину, i приказує їм бути розумниками, й iде собi.

У недiлю, в усяке свято їм краще було: мати не ходила на роботу, можна було влiзти у її латанi чоботи, загорнутись у її праховеньку кожушаночку i хоч трудно, а усе-таки можна було погуляти коло хатки – i вони всi гуляли по черзi, навiть Галя, що сама уся була, може, не завбiльшки чобота. Потому мати їм казки усякi розказувала й усякi бувальщини. I що ж за такi славнi часом казки, що то за смiшнi такi! I дуже б багато вони смiялися й тiшилися, коли б їм не мiшало неньчине обличчя – таке обличчя помучене та посмучене, дарма що вона не прискаржує нiчого й сама з ними разом всмiхається на усе смiшне та потiшне у казцi.

Одного разу мати прийшла додому i, входячи, покликала старшого сина.

– Що, мамо? – одказав старший син i скочив з печi назустрiч їй.

– Що? Що? Що? – покрикнули другi всi й посипалися з печi, як достиглi грушки, а Галя простягала рученята до меншого брата й гукала вже:

– Кулiш! Пшоняний кулiш!

– Нi, – одказували брати, купчачись, товплячися цiкавi коло неньки.

– Нi! Пождiть, пождiть, мої голуб’ята, —промовляла мати, скидаючи з себе одежинку, притрушену снiгом, та ледве дихаючи вiд утоми.

– Бублики! – гукнула Галя трохи неспевна й наче лякаючися.

– О! О! О! – почулося помiж братiв, i що то у кожному тому «о!» було дива та радощiв!

– Бублики ж! – гукнула Галя вже смiло i в долонечки заплескала.