Розділ «I»

– Вiн тебе бив, мабуть? – поспитав знов середнiй.

– Вiн мене давно бив, з першого дня, – одказав старший. Чому ж ти не втiк вiд його, чому його зараз-таки не кинув, брате? – з опалом та прудко промовив самий менший.

– Було б тобi втекти, – ледве чутно щебетала Галя, не знiмаючи голiвки з братових колiн. – Було б тобi до нас зараз прибiгти. Любий, любенький, любесечкии братику.

– Я хотiв ще перетерпiти, хотiв ще служити, – одказав старший.

Такого такого були прибиралися, як зобачаться, розказати старшому братовi про те, як вони усi теж пiдуть у наймити, служити та заробляти, про те, якi в їх тут були холоди та морози i як середнiй брат трохи пожару не запалив, узявшися в печi розпалювати, та, не слухаючи Галю, наклавшi повну нiч дров, i про те, яка Галя господиня вже стала й як варила їм сама картоплю, i про те, як Галя одного разу перелякалась навiки, признавши стару грушу коло хатки за каву… Такого, такого хотiли розпитатися в його, як вiн щодня жив, що бачив i що чув там. У мiстi, де такеньки людно й гучно завсiди… Та теперки не приходило нiкому на думку анi розказувати, анi розпитувати – сидiли усi мовчки та тихо, i усi дивились, як старший брат, у землю. Галя не раз, не двiчi пiдносила голiвочку з братових колiн, не двiчi, не тричi i ручечки угору простягала, поки не опинилась у його сама на колiнах, не обняла його за шию та не притулилася личеньком до його плеча. Тодi й Галя втихла, тiльки часочком тихенько мiцнiш пригортали до себе старшого брата нiжнiї рученятка.

Так вони сидячи дiждалися неньки.

Ненька злякалася, зобачивши старшого сина, вхопила його й, цiлуючи, притягнула до вiконця й у жаху оглядала його i в жаху питала:

– Що таке сталося? Що тобi, дитино моя? Що? Коли? Як?

– Мене хазяїн вигнав, мамо, – одказав старший син. Бiльш вона не питала вже нiчого, тiльки подивилась на його довше та мiцнiш його обняла та заплакала.

– Не плач, мамо, – каже старший син. – Як знайдеться хазяїн де, вишукається яка служба, я знов служити пiду.

– Ох, дитино моя! Дитино моя! – промовила мати, неначе серце в неї розривали.

Потiм вона знов його притягнула до себе, до вiкна, знов на його дивилася… Потiм вiд його одхитнулася, одiрвалася, затопила у печi, постановила вечерю варити i знов до його присунулася. Вона розчесала спатлане волосся, дала бiлу сорочечку, дала водицi вмитися, i коли вже вiн сидiв вмитий, розчесаний i в бiлiй сорочцi, вона знов-таки на його дивилася – i усi дивилися на його. I вона й усi бачили, як вiн прив’яв i не той став, що колись був.

От i вечеронька на столi – усi сiли вечеряти й усi примiчали, як вiн потроху їсть теперки й усiм не смачила якось вечеря. Мати очей з його не може звести, брати й Галя теж на його поглядають.

Смутно, страх як смутно було, а разом до того якось мовби знайшовся скарб, що його було треба, що був вiн дорогий, – i хоч смуток крушить, а таки скарб тутонька, маємо його. Здається, таке усi очi промовляли, дивлячись на старшого брата, – i з такою думкою спати полягали.

У хатцi темно й тихо; в вiконечко скрять двi пломенистi зiрочки iскрястi з неба голубого, i бiлий снiг лиснить; у хатцi дуже тихо й темно. I чує старший брат, що хтось нечутно до його пiдiйшов i над ним схиливсь; вiн пiзнав руку, що доторкнулась до його плеча, й шепiт розiбрав.

Мати схилилася i мати питалася:

– Дитя моє, – питала вона, – чи багато там терпiв?

– Еге, – одказав вiн теж пошептом. Довгенько нiчого не чутно, мов усе змерло.

– Мамо! Мамо! – шепоче Галя, та нiхто не чує, так уже тихенько шепоче вона. – Мамо! Мамо! – шепоче вона усе тихш та тихш та й змовкає.

– Ох, моє дитя кохане! – знов, чутно, мати шепоче. – Ти моє безщасне дитя!