Розділ «V»

Понад Днiпром, поуз гiр, є багато кам’яних печер, i в однiй такiй печерi зiбралося дев’ять братiв-молодцiв. Хто лежав, хто сидiв; палилося кiлька люльок… У! Якi ж округи скелi та шпилi! Днiпро проривається, розбиваючи кручi мiж них, i грючить по камiнню й високо прускае, перелiтаючи через них. Ясного неба одкид у його хвилi, б’ючiй та стрибаючiй, крутиться й вертиться. Окрiм ясного того неба угорi та грюкучого Днiпра унизу, за шпилями-скалами округи видко ввишку далеко темнiї гаї, що позлочуванi вони iскряним сонечком.

Старший брат i усiм отаман сидить, люлька його згасла, i дивиться вiн у землю, i нема в його лицi нiчого, опрiч обичайного суму та моцi.

А iншi брати не так: один грошi лiчить, а коло його другий дивиться неначе з гнiвом, неначе з погордою на їх; третiй знов теж дивиться, i чи вiн сумнiвається у чiмсь, чи вiн у чiмсь кається, хто його зна; один, здається, спить, одвернувшись од усiх до стiни; другий лежить, дивлячись очима, закинувши руки пiд голову, мов порiшивши вже з усiми нудними докучними думками навiки; двоє палять люльки, люльку за люлькою, тiльки вилiтає iскра та дим в’ється й повiває своїм звiєм невеселi їх обличчя; самий менший (молодший) сидить коло входу у печеру, i з першого погляду на його видно й ясно, що сповнена його голова кучерява смутних мислоньок, а серденько бiднесеньке сповнене туги та ще гiркої притуги.

А у печерi анi золота, анi серебра, анi камiння дорогого. Гола, сiра це печера та й бiльш нiчого. Холодно там, жостко, хруско там прихилити голову.

Вечiр наступав тихий та рожевий. I усе порожевiло:

кременистi шпилi, грюкучий Днiпро унизу, далекiї темнiї гаї на верховинах гiрних i прудко пролинувшая пташка понад Днiпром. Лiсова берiзка легесенько звiдкись запахла, i очi не знаходили округи, де було їй тут зрости, нiжнiй квiточцi на дикому каменi.

Середнiй брат, що, здавалося, спав, разом пiднiс голову й промовив: «Чи не пора?»

Усi оглянулися, i два голоси йому одказали:

– Ще не пора! Ще рано!

Середнiй брат змовк i знов одвернувся до стiнки, знов наче заснув.

Рожевий вечiр розгорявсь та розгорявсь пломенистiй, – потiм почав темнiти та темнiти; мiсяць вирiзувався з-за гори верха, й заблискотiли зорi на небi.

– Пора, – каже старший брат i устає.

В один мет усi вони були на ходi: печера спустiла. Прудко, швидко пробираючися по шпилях, по скалах, брати зникли за ними.