Розділ «IX»

Незабаром після того, одного дня князь Єремія прикатав на коні в казарми. Військові саме посідали за обід за довгі столи під казармами й уплітали цілого печеного вола, порізаного на здорові шматки, розкидані по незастелених столах. Єремія окинув оком столи і вглядів між військовими якогось старця в драній свитині, з сивою чуприною та довгелецькими сизими вусами.

– А це хто такий обідає з вами? – крикнув Єремія з коня.

Старець вхопив дерев’янку, підставив під зведену назад ногу, вхопив в другу руку милицю і підставив її під пахву, потім підвівся через силу на ноги і, низько уклонившись Єремії, промовив:

– Я старець божий, ясновельможний князю! прошу милостині, Христа ради. Подай, ясновельможний, милостинку, з своєї ясновельможної ласки, ради спасения своєї душі, за упокой твоїх ясновельможних родителів…

– Тобі, старче божий, тут не місце. Чого ти вліз сюди між моїх військових? Навіщо ви посадили його за стіл? – крикнув Єремія до військових.

Військові мовчали. Князь окинув оком старця, і його вразили блискучі страшні чорні очі та незвичайно довгий тонкий та кривий ніс з горбиком, з таким гострим кінцем, неначе в яструба. Старець придивлявся до князя й неначе їв його очима. В очах виявлялась така страшна ненависність та злість, що в Єремії ледве стало духу видержати той лютий погляд.

– Де то ти, волоцюго, скалічив ногу? Чи не над Старицею часом? Га? – спитав князь.

– Либонь над Старицею, а може і деінде, невтямки мені, ясновельможний! – сказав старець і низько поклонився.

– Може то моя шабля тебе черкнула по нозі?

– Може й так, ясновельможний, спасибі тобі й богові, – обізвався Кривоніс та все кланявся.

– Ото не лізь в козаки! Не вставай на панів! От і дістав цяцьку. Тепер не підеш більше на польських панів і десятому заказуватимеш, – сказав князь.

– Не піду, спасибі тобі, і десятому заказуватиму і молитимусь за ясновельможних польських панів і за вашу ясновельможність, князю, що мене, дурня, навчили та напутили. Подайте, ясновельможний князю, що ваша ласка, бідному каліці за спасения своєї душі, за рай пресвітлий… – тяг далі Кривоніс старечим дрижачим голосом, ще й пришамкував, зовсім буцім старий дід.

– Гляди ж мені, шельмо, щоб більше й твоя нога не була тут, в казармах, а то я тебе зацькую собаками. Геть з двору! Випустіть на його вловчих собак, старих хортів! – крикнув Єремія.

Кривоніс натяг на чуприну яломок без верха, підбитий вітром, в котрому була дірка на дірці, і пошкандибав так швиденько з двору, що тільки скорчена нога на милиці, закутана в ганчірки, мелькала ззаду.

Єремія виїхав з двору і на окопі знов углядів здоровецького старця. Старець сидів на окопі, неначе стриміла копиця сіна. Вглядівши князя на коні, старець підмостив під скарлючену ногу дерев’янку, підвівся, скинув щось схоже на шапку і вклонився до землі Єремії. Один порожній рукав дранки теліпався на повітрі. Сива кудлата чуприна стриміла на підголеній голові, неначе кущ верболозу. То був Вовгура. Він сховав ліву руку під сорочку і зумисне метляв порожнім драним рукавом. Князь, здивований страшною здоровецькою постаттю старця, на одну мить спинив коня.

«Ну та й здоровило яке! Ото якби собі нагарбати таких велетнів у військо!» – подумав Єремія.

– Де ти, «лайдак», загубив руку? – гукнув князь.

– Над річкою Старицею, ясновельможний пане! Подайте милостинку убогому каліці за спасения своєї душі, за вічний спокій своїх родителів…

Але князь вже не слухав старця й покатав конем в місто.