Розділ «IX»

– Оттаких світилок та свашок вдруге діждались ми! Бодай таких світилок ніхто не діждав, хто живе на світі. Не бояри та дружко винесуть твою скриню з батькової хати, вивезуть з батькового подвір’ячка, – говорила тітка й тільки жалю завдавала бідній Тодозі.

А тим часом Єремія хапався вибиратись з дому, неначе його хтось виганяв з його власного двору. Слуги вештались, виносили, хапали, неначе з пожежі, що було незавалене, що можна було швидше вхопити і вбгати у вози, неначе князь втікав од татарської орди, котра надходила вже до Лубен, буцім була вже десь за цариною й була ладна щогодини, щохвилини ввірватись в оселю. Полковники зібрали військо на майдані.

Погоничі вже виводили коні, запрягали в карету. Єремія пообідав похапцем, покликав тих слуг, котрих кидав у палаці, й доручив їм ключі. Він окинув очима кімнати. Пішов нагору, перейшов усю залу в останній раз, оглянув столи, оглянув, чи не забувся чого потрібного та ціновитого на столах або в шухлядах, і останній раз кинув оком по залі. З золотих рам на стінах дивились на його давні предки, князі Вишневецькі, поглядав веселими чорними очима козацький гетьман Байда Вишневецький з густою чуприною на підголеній голові, з сагайдаком в правій руці й неначе сміявся з Єремії, з його хапливого виїзду, схожого на втеки, поглядав суворими очима його батько Михайло, його дід, дядько Юрій, й усі вони неначе проводили Єремію сердитими очима за те, що цей навісний нащадок кидав їх на божу волю, може й на ганьбу, оступившись легкодумно навіки од свого славного роду і його вчинків.

Військо вже зібралось на майдані. Полковники гарцювали на конях поперед війська. Єремія скочив на коня й вибіг з двору, щоб оглянути полки. Глянув він очима й здивувався: війська стало вдвоє менше.

– Чого це вийшло на майдан так мало жовнірів? – гукнув Єремія до полковників.

– Усі жовніри схизматики оце повтікали. Ті «лайдаки» вже одникували од полка й почали потроху втікати ще тоді, як ми вертались назад од Переяслава. Тепер військо вашої ясновельможності, князю, одразу вдвоє поменшало. Зосталось тільки три тисячі жовнірів католиків та й годі! – обізвався один полковник.

В Єремії тьохнуло в серці. Він догадався, що втікачі доконешне попристають до панщанних селян і піднімуть повстання. Під його ногами неначе розтавала та ламалась крихка крига серед широкої безбережної річки, і він добре знав, що от-от незабаром крига покришиться на крихкі ниточки, і він завалиться й шубовсне в безодню.

«Треба хапатись, щоб вихопитись заздалегідь», – подумав Єремія й дав загад військові виступати.

Він скочив з коня й вскочив в карету так швидко, неначе втікав од якогось ворога, неначе його чиїсь руки хапали за поли. Ще раз окинув він очима свій пишний палац. Його здушило коло серця й він заплакав. Сльози раптом полились з очей, неначе забило випадком розкопане джерело.

– Тодозю! одягайся в дорогу, бо вже військо виходить, – сказала тітка, заглянувши у вікно, – ондечки вже й пан Казимір за ворітьми спинив коні.

Марися вбігла в хату. Погонич, пан Казимір та тітка винесли Тодозині пожитки і поскладали на простий віз.

Тодозя вийшла на двір і за сльозами світа не бачила. Її посадили на віз трохи не силою. Тітка перехрестила й попрощалась.

Слідком за військом рушили Казимірові два вози, а разом з ними виїхали всі католики та поляки з лубенських князівських маєтностів, котрі боялись народної помсти. На майдан, на улиці повибігали міщани та селяни і осміхались мовчки.

– Хвалить бога, рушила Єреміїна Польща з нашого краю. Гризельда вивезла з Лубен усю свою Польщу й свою польську мову, – гомоніли міщани.

– А ондечки виїжджає й друга Єреміїна княгиня, – гомоніли молодиці, вглядівши Тодозю на возі. – Одна княгиня Вишневецька виїхала вчора, а сьогодні виїжджає друга.

Єремія їхав в кареті й поглядав на людей. В очах у всіх блискала неначе весела майська блискавка, такі всі були раді. Єремія повернув на Чернігівський шлях. В одному місці, переїжджаючи невеличку річку вбрід, він углядів, що з ліска висипались якісь не то козаки, не то селяни і були напоготові напасти на поїзд. Поперед усіх виступив з-за кущів здоровецький білявий велетень з патлатою чуприною, з широчезними плечима. Він замірився на Єремію кулаком, посваривсь і став націлятись рушницею на князівську карету. Єремія вглядів його й впізнав того здоровецького старця, що колись він бачив в Лубнах на окопі. Погонич свиснув, крикнув. Добрі одноразні коні шарпнули і полетіли. Кулі засвистіли і застукотіли об вільхи. Поїзд утік і зник за вербами в лузі.

«Встають «лайдаки»! Коли б швидше вихопитись з цієї пожежі!» – подумав Єремія.

Єремія з військом повернув до Києва, щоб перевезти через Дніпро свій полк в Київщину.