Розділ «VI»

– Молилась од солі і до солі! І це добра фацеційка! Сміх та й годі! – сказав Лащ і зареготався на усю свою здорову пельку.

Усі пани й панії реготались так, аж луна залунала по горах та дібровах.

– Коли тут зима в спасівку, то ми посідаємо на снігу та й поснідаємо оттут під дубом. Гей, слуги! напинайте намети! – гукнув Єремія до наймитів шляхтичів.

– Але хоч ми теперечки стоїмо й на снігу, то все-таки нехай напинають намети в холодку, бо на цьому снігу ми нізащо в світі не змерзнемо: не буде холодно, – обізвалась Гризельда.

Слуги понапинали пишні парадові князівські білі намети, облямовані на бильцях та бережках золотою парчею та червоними шовковими смугами. На землі, вкритій сіллю, розіслали килими. З санок позносили напої та наїдки. Слуги поналивали в кубки венгерського. Пани випили по кубкові й крикнули: – Віват ясновельможному князеві Єремії! віват князівській фацеції!

І дикі гори і кущі та нетри обізвались з усіх боків троїстою луною: віват, віват, віват!

– А чи знає ваша милость, князю Єреміє, що на цій самій Лисій горі я настромив на палі два десятки козаків, ондечки там на самому краєчку кручі! – крикнув гетьман Потоцький.

– А чи знає ваша милость, князю, що на цьому самому місці, де ми сидимо, я настромив на палі три десятки козаків і два десятки їх дітей! Може, не ймете віри? їй же богу, кажу правду! їх кров отут під нами присипана сіллю! – крикнув чваньковитий Лащ.

Усі знали про Лащеву чваньковитість, одначе усі були такі ймовірні, що пойняли йому віри.

– А ми потрусили сіллю це місце, полите кров’ю схизматиків і тепер поливаємо його венгерським. Нехай живе висока вольна шляхта! Нехай гине Україна з козаками! – крикнув князь Єремія.

– Нехай згине Україна! Нехай живе вольна шляхта! Нехай Україна згине! згине! згине! – крикнули пани, і знов гори й нетри неначе тричі обізвались: згине, згине, згине!

Тим часом в далечіні, за Мгарським монастирем у діброві почувся гук труб. Труби гули то в одному місці, то в другому, неначе перегукувались, неначе блукаючі по лісі пастухи. Ще вдосвіта Єреміїні старости вигнали на влови, на облаву усіх панщанних мужиків з села. Облава наближалась і гнала до Лисої гори звіра. Труби трубили в діброві безперестанку. Гук ставав виразніший і все наближався до наметів, неначе кликав панів у діброву. Пани вискакували з наметів, хапали рушниці, накидали їх на плечі, причеплювали до поясів ножі та шаблі, неначе готувались на битву з ворогами.

– Час, панове, в діброву! Рушаймо! Звір набігає! – крикнув Єремія.

Пани похапцем кинулись в діброву, стали довгим рядком і рушили в гущавину. Панії висипали з наметів.

– Ой лишечко! а що як сюди набіжать вовки та кабани?– крикнула сполохана панна Варвара.

– То ми їх будемо стріляти, – промовила Гризельда й вхопила в руки рушницю, набиту набоєм. – Беріть про всякий випадок рушниці в руки і ставайте коло наметів, – крикнула вона до паній та паннів.

Декотрі панії забрали рушниці в руки, декотрі, боязкіші, поховались в намети і з цікавістю виглядали звідтіль.

Незабаром в лісі почулося стріляння, неначе дерево ламалось і падало од бурі. Ліс затріщав, залущав, загув. Труби гули та ревли, неначе воли на ревищі, зачувши товарячу кров чи сирість. Над дібровою звідусіль вилося та шугало сполохане лісове птаство. А рушниці бахкали та тріщали то в одній місцині, то в другій. Діброви неначе стали живі; столітні дуби ніби закричали й заохали чи од болісті, чи з дива. Незабаром на Лису гору повискакували з гущавини зайці й стрілами замиготіли по білій горі. Десь з гущавини продерлась серна й ніби покотилась вздовж гори. Гризельда націлилась в неї, стрельнула й влучила в неї. Серна підскочила високо вгору, забрикала ногами на повітрі й беркицнула на землю. За серною виплигнули дві лисиці, а за ними ніби слідком гнався вовк. Панії стріляли навмання, не націлюючись, і не потрапляли в дичину. Згодом через ліщину продерся дикий кабан і, засліплений переляком, прямував просто на намети.

Панії ойкнули й крикнули. Гризельда випалила на кабана, але не влучила в його. Куля зачепила за ікла, засвистіла і покотилась, черкаючись об дрібки солі. Панни вискочили з наметів і, вглядівши, що кабан живий, знов поховались.

– Стріляйте йому в бік! – крикнула Гризельда. Панії вистрелили. Кабан перелякався й повернув у ліс. Слідком за ним зачервоніли червоні смужки й патьоки по білому грунті. Кабан сховався в гущавині, але зараз впав і задриґав ногами.