Розділ «VІ»

– Паночку, голубчику, ріднесенький! Пустіь мене до батька!

Ці слова знову розсердили полковника.

– Ото вже дурниці верзеш ти, молодице! Хіба ти мала дитина, щоб тобі жити з батьком та з матір’ю? Батька й матері тобі вже ніколи не бачити так само, як і свого чоловіка! Я буду тобі й за, батька, й за матір, і за чоловіка!

Він підвів молодицю з долу, посадив біля себе й обхопив рукою за стан. Знесилена тією надіею, що на хвйлину промайнула й знову заступилася тяжким одчаєм. Пріся не пручалася й тільки колотилася від ридання в обіймах полковника. Це подало сластунові надію. Кров жвавіше забуяла по його напружених жилах, і він міцніше стиснув молоду жінку в своїх обіймах. Але вона враз схаменулась і вислизнула з його рук. Очі її знову зайнялися вогнем завзяття, а постать відбивала рішучість обороняти свою честь, як звір обороняє своє життя.

– Не руште, пане, бо буде й вам те, що було Потоцькому! – крикнула Пріся.

– А що ж саме? – питав Друцький, скочивши з лави й намагаючись знову вхопити Прісю.

– Кусатись буду! – крикнула молодиця, й по погляду її полковник зрозумів, що вона здіснить свою похвальбу...

Страшно розлютований він сів на лаву. Здобич, що, здавалося, була вже в руках, вирвалася.

– Ну, побачим же, хто кого переможе! – крикнув полковник і вдарив у долоні.

Увійшов гайдук.

– Всип їй півсотні різок, а як буде й завтра така вперта, то битиму канчуками.

Пріся впала навколішки.

– Благаю вас, пане, звеліть мене вбити!

– Смерть від тебе не втече! А поки що – буде не по твоєму, а по моєму! – гукнув Друцький.

– Ох ти дурна та нерозумна! – говорив гайдук, ведучи Прісю до комори, – Їй таке щастя сам пан полковник звернув на неї увагу, а вона, бач – недоторку з себе вдає. І мені через тебе клопіт: от бити тебе треба, а що мені з того за втіха?

Він замкнув Прісю в коморі й через деякий час прийшов туди з в’язкою лози. Пріся не змагалася, й гайдукові не довелося її зв’язувати... Вона мовчки, заціпивши зуби, далася на катування...

Проте вона не витримала цієї великої образи й після катування їй впало на думку самій заподіяти собі смерть. Ця думка недовго панувала в душі Прісі – вона зріклася її, страхаючись Божої кари. Молода жінка навіть перехрестилася, маючи саму думку про самогубство за гріх.

За тих часів православні священики були добре освічені, дістаючи виховання в Київській академії, вважаючи ж на утиск з боку поляків, вони ближче горнулися до своєї парафії, єдналися з простим людом і навчали його на добре життя. Пріся пам’ятала навчання пан-отця, що хто прийме муку на землі та помре за правду, той добуде собі світле й радісне життя після смерти біля престолу Божого. І вона не хотіла, втративши щастя на землі, втратити його й на тім світі.

Далі в голові молодої козачки пробігла думка, щоб заподіяти собі каліцтво. Вона знала, що коли б стала бридка на виду, то до неї не чеплялися б польські пани, й, або випустили б її з неволі, або вже стяли б голову відразу. Через те Пріся спинилася, було, на цій думці й навіть почала вигадувати, як би стати огидливою: чи розрізати собі на двоє губу, чи ніс укоротити, чи виколоти око... Тут їй згадалося, що пан-отець навчав: “якщо через око ти до гріха йдеш, то видери око”. Вона стала певна, що виколоти собі око не тільки не було б гріхом, а, навпаки, було б утодним богові ділом, бо ва очі її все й задивляються пани.

Молода жінка стала на тому, щоб виколоти собі око, але разом з цією думкою її оповила тяжка нудьга.