Околиці свого рідного міста Микита знав, як свою долоню, і через те, не вважаючи на темряву, він ішов хутко, обминаючи розкидані по-над Россю хутори. Відійшовши півмилі від Корсуня в бік Стебліва, козак наблизився до Росі, де знав брід, і там знов перейшов на Корсунський бік річки. Тут на півмилі від берега лісу не було, й Микита, щоб не виявити себе, пішов балкою, обережно прислухаючись і ховаючись по-під кручами.
Скілька разів козакові вчувалося тупотіння коней, і тоді він припадав ухом до землі й прислухався. Один раз тупотіння коней почулося зовсім виразно й що далі ближчало.
Микита опинився в небезпеці, але, на щастя, недалеко від нього над кручею був терник, і козак уліз у саму середину кущів, не вважаючи на те, що гострі шпички тернику рвали на ньому не тільки одежу, а навіть саме тіло. Тупотіння коней зовсім наблизилось і завмерло біля тернику. Вершники спинилися й – Микита почув розмову трьох поляків.
– Де ж його поночі знайдеш? – говорив один з вершників. – Може, він отут і сидить у тернику, а як його дістанеш?
– Тільки одежу подереш задарма, а його, може, тут і немає... – сказав другий голос.
– Це треба розуму не мати, щоб поночі, навмання лазити по терниках! – додав третій.
– Ми не хорти, щоб чути носом, де він.
Вершники рушили коней і поїхали далі. Почекавши, поки не чути стало тупотіння коней, Микита виліз з тернику й пішов далі.
Ніч була тепла – весняна. З неба безличчю ясних очей дивилися на козака веселі зорі, а назустріч йому повівав вітрець, обгортаючи його нічною вохкістю й пахощами весни.
Все це нагадало козакові його десятирічне життя по степах, і він почував себе під вільним небом неначе в рідній хаті. Жваво йшов він, розбиваючи вітер своїми дужими грудьми, і тільки неспокій за Прісю не давав йому змоги бути цілком щасливим: те ж, що він повинен був жити диким звірем, і на крихту не страхало його.
Через годину після півночі Микита ввійшов у ліс. Біленькі, рясці берези неначе відбивали від себе світло й допомагали козакові вишукувати стежки; проте, що далі козак ішов лісом, то трудніше ставало йти, бо ліс перерізували крутобокі балки й рівчаки, що плуталися й перехрещувалися поміж себе, збігаючи до Крутого Байраку. Хоч як добре знав Микита Крутий Байрак, а проте й він заплутався б у гущавині й не потрапив би до нього, коли б не почало розвиднюватись.
– Стій! – несподівано почув Микита поперед себе голосний покрик і побачив, що крізь кущ наведені на нього дві рушниці.
З несподіванки козак ухопився був за пістоля, але враз спустив руку:
– Якого дідька полохаєте ви людей? – сказав він, весело, розглядівши за кущем смушеві шапки та українські чумарки.
– Та це ти, Микито? – почулися здивовані голоси, й з-за куща вийшло двоє молодих стеблівських парубків, добре відомих Галаганові, бо Стеблів був від Корсуня не більше, як за милю, і мало не всі корсунці знали стеблівців, а стеблівці – корсунців.
– Чи по волі, чи по неволі?
– Добрі молодці все по волі ходять!
Приятелі почоломкалися й почали розпитуватись. Галаган розказав про свою пригоду, що через неї мусив шукати притулку в Крутому Байраці, стеблівські ж парубки розповіли, що вони тільки вартові, а що в Байраці вже згуртувалася добра ватага з стеблівців, і навіть богуславців, таких самих, як і Микита, що через поляків мусіли тікати до лісу.
– От тебе тільки нам і бракувало! – радіючи, що здибалися з Микитою, говорили стеблівці. – Ти над усіх козаків козак будеш нам за отамана!
З тим усі троє козаків пішли вниз байраку до табору повстанців.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Під Корсунем » автора Кащенко Адріан на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „IV“ на сторінці 3. Приємного читання.