Розділ «I»

– Дозволь, Дівчино, напитись води...

Пріся спалахнула рум’янцем і, підставляючи козакові передне відро, теж йому вклонилася; коли ж козак нахилився пити, стиха проказала:

– Доброго здоров’я пивши...

Микита, нахилившись над відром, не стільки пив, скільки очі попасав на Прісі, і добре тепер розглядів, що в дівчини великі карі, з довгими віями, очі, а над очима рясні та вузенькі, мов шнурочки, чорні брови. У волосся дівчини було встромлено кілька хрещатих барвінків та червоний мак, що найвлучніше припадав до їі чорнявого волосся й смуглявого обличчя. Зустрівшись очима з поглядом козака Пріся ще дужче засоромилась і, щоб не зустрітись поглядами вдруге, одвела очі на бік, дожидаючи з хвилюванням, поки він нап’ється.

– Та й солодка ж у тебе, дівчино, вода, – сказав Микита, відхиляючись нарешті від відра.

Його голос був любий Прісі і їй зразу чогось стало весело.

– Яка в Росі – така й у мене! – сміючись, відповіла дівчина й, кинувши на козака ще один погляд, побігла стежкою до левади. От з того й почалося... Пріся що-вечора ходила до Росі по воду, а Микита саме тоді й проходжувався по-над Россю. Козак та дівчина скоро розбалакалися, розпиталися і врешті одно в одного закохалися.

Микита не ховався з своїм коханням і, як тільки зрозумів, що кохає, пішов до Цим балюкової хати. Старий козак зустрів його привітно, але дивився на нього здивовано, пригадуючи, де саме його бачив.

– Щось, козаче, – сказав він – мені твої очі дуже по знаку, чи не бачив ятебе коли?

Галаган зразу пригадав, де бачив Цимбалюка, й почував себе дуже ніяково. У нього навіть промайнула в голові думка, чи варто й починати про Прісю розмову, бо він боявся, що як тільки її батьки довідаються. хто він, то певно піднесуть йому гарбуза. Проте молодий козак не хотів ховатися.

– Не гнівайтесь на мене, дядьку, за те, що давно минулося... Ви пам’ятаєте, як під Голтвою Потоцький з польським військом насідав на Остряницю з запорожцями?

Цимбалюк здивовано підняв свої рясні сиві брови.

– Так оце ти, – сказав він напівсуворо, напівжартовливо, – ти той самий, що влучив мені шаблею по плечах? Та ще тецер, вражий сину, й до хати моєї прийшов?

– А що ж я мав чинити, коли ви билися поруч з ляхами, ворогами нашими? – сміливо дивлячись старому в очі, відповів Галаган.

– Пробачте, дядьку,... бо коли ,б воно й зараз так трапилося...

– То що б було? Доказуй!..

– То й тепер було б вам від мене те саме, що й ляхам!

– Ах ти ж, ланець! – вже зовсім жартовливо говорив старий козак, і вся його висока, могутня постать,затрусилась від сміху.

– До моєї хати прийшов та ще на мене й нахваляється! – Ні, козаче, – додав він далі вже без сміху – тепер того вже не може бути... Тепер я зрозумів свій гріх, що на своїх воював... А Ти, козаче, митець битись. Бачив я, як ти рубався: бодай би не куштувати – досі на негоду плече ниє. Ну, кажи ж, хто ти сам єси?

– Та ви ж певно пам’ятаєте Петра Галагана, лейстровика?