Розділ «ХІV»

– Ого, козаче! – скрикнув один з козаків. – Що ж це ти з покаліченою рукою йшов у бій? Ну й митець!

Оглядівши поранену голову й обережно піддержуючи її, козаки підвели Галагана й подали йому пляшку, проте Микита й тепер не розтуляв рота.

– Розведи, молодице, йому зуби та поворути язика! – сказав один з козаків. Пріся, хоч і не зразу, а все-таки розвела чоловікові зуби й витягла наперед язика, козаки ж улили йому в рота трохи води.

Микита довго держав ту воду в роті, але нарешті проковтнув. Йому дали ще трохи води, й після того голос козакові вернувся й він стиха промовив:

– Спасибі!

Пріся, не тямлячи себе від щастя, почала цілувати свого чоловіка.

– Ти житемеш, любий мій, житемеш!

– Гей, молодице, не хапайся цілувати... – сказав один з козаків. – Дай чоловікові опам’ятатись!

– Як мені жити, Прісю, – обізвався Галаган, – коли мені спечено руку й спину та ще й прорубано голову? Хоч би я й вижив, так лишився б калікою до віку!

– Не турбуйся, мій любий: я тебе догляну й прогодую!

Під ту хвилину до дерева підійшов Перебийніс і пізнавши Галагана, почав розпитувати, як він спромігся вбрати в шори Потоцького; довідавшись же, що Микиту попечено й покалічено, звелів зробити ноші й нести пораненого козака в табір до лікаря.

– Слава тобі, козаче, – сказав він, – що не пошкодував життя свого за рідну справу! Будуть вражі ляхи пам’ятати, як Корсунь палити!

Далі, звернувшись до козаків, Перебийніс додав:

– Бережіть цього козака, бо прославив він сьогодні не тільки себе, а й нас усіх!

Сонце повернуло вже на вечір, коли Галагана винесли з байраку й понесли по-над польськими возами. Біля ношів, поглядаючи що хвилини на помордованого, йшла й Пріся з Боском. На дорозі ноші спинив сотник Дорошенко, що по наказу гетьмана, шукав Галагана й Цимбалюка.

– Кого несете? – спитав він.

– Козака Галагана!

– Його й треба. Живий?

Поранений не обзивався. Схвильований побаченням з Прісею, він знесилився й лежав, неначе мертвий.

– Живий ще! – відповіли козаки.