Розділ «Х»

– Так от, як приєднав Хмельницький до себе лейстровців, так і вдарив на Потоцького. Драгуни польські трохи побилцся, та й собі передалися до наших... Тоді як ударили всі гуртом на ляхів, та як почали їх рубати... а далі оточили їх у Княжих Байраках з усіх боків, та й вигубили всіх до останнього.

– Слава! Гаразд! – почали гукати козаки. – То їм за наші кривди!

– Тепер Хмельницький уже здобув Чигирин і прямує битим шляхом сюди на Корсунь, щоб ударити на коронного гетьмана.

– Добре буде! – сказав Галаган. – А ми вдаримо на ляхів ззаду. Глядітъ, панове: тепер пильно треба стежити за польським військом.

– Наблизився час, щоб нам або покласти свої голови, або витягти на волю всю Україну. Хто не охочий віддати своє життя за волю України, той нехай іде геть з нашого табору!

Щоночі після того чатівники Галаганові доходили аж до Корсуня й як тільки поляки почали робити позад Корсуня й по-над Россю шанці, Галаган зараз же про те довідався й зрозумів, що Хмельницький наступає, а поляки не наважуються на нього напасти й окопуються, щоб оборонятись.

Побачивши того ж вечора, що над Стеблівом, а далі й над Корсунем, небо почервоніло від пожежі, Галаган догадався, що ляхи покинули обидва міста й палять їх, щоб не досталися Хмельницькому. Він поділив своїх козаків на дві ватаги і одну послав з 3анудою до Стебліва, а другу повів сам до Корсуня з тим щоб рятувати серед пожежі своїх людей та відбивати в поляків награбоване добро. Свою ватагу Галаган повів тим самим шляхом, що ним тікав із Корсуня, себ-то через березовий ліс та балкою по Росі. На своєму шляху козаки перестріли валку поляків, що бігли верхи з Стебліва на Корсунь, але тепер був уже не такий час, як тоді, коли Микита ховався від поляків по терниках... Тепер козаки не ховалися, а привітали поляків з мушкетів і ті, не сподіваючись тут ворогів, кинулись у розтіч, лишивши на землі біля балки,скілька трупів та поранених.

Що далі бігли козаки, то все більше червоніло над ними небо. Корсунь майже ввесь уже зайнявся й горів, як свічка. От нарешті добіг Галаган до Росі, щоб перебрести на той бік. Осяяна червоним полум’ям вихиляста річка скидалася тепер на вогненного великого змія, що, мов у корчах, покрутився по долині. Не звертаючи уваги на той дивний, невиданий краєвид. кезаки перебрели червону Рось і побігли берегом. Далі ж Галаган поділив їх на десятки й пустив всякий десяток окремо, наказавши добувати собі коней та збіратись, як що можливо буде – на майдані, а ні – так біля броду. Сам він з десятьма товаришами побіг до хати свого тестя.

Перебігши леваду, Микита вскочив у садок, побіг стежкою й несподівано натрапив просто на Прісю, що, стоячи навколішках, схилялася до непритомноі своєї матері.

– Микито! – несамовито скрикнула, скочивши на ноги Пріся, пізнавши при сяйві пожеж чоловіка.

– Прісю!

Микита простяг руки, щоб обняти любу дружину, але в цю мить полум’я відбилося своїм червоним сяйвом на її обличчі й він жахливо відступив від жінки назад.

Мов ножем він прошив тим рухом серце своєї Прісі й вона зодчаю заламала свої руки.

– Нащо ж я нещасна лишилася жити на світі? Краще б кинутись мені у полум’я пожежі ніж дождати, що милий мене відцурався!..

Тільки тепер Микита опам’ятався й зрозумів, що з Прісею сталося якесь нещастя. Він кинувся до неї й намагався заспокоїти її.

– Прісю, Прісю! Що тобі сталося?

Вона припала до нього з риданнлм і почала розповідати про все, що було без нього.

– Бідна моя, бідна! – сказав він, коли Пріся скінчила. – А проте не вдавай серця в тугу – ще твій видочок вигоїться. А що з матінкою?

– Тихше сину! – сказав Цимбалюк. – Мати помирає!..

– Боронь, Боже, від такого лиха!