Розділ «VI»

Писарша поставила на столі лампу. Писар вийняв з шаховки під мисником пляшку настойки й поставив на столі. Усі посідали за столом і почали судити й гудить благочинного та його сім’ю. Писарша звеліла наймичці зварить вареники на вечерю.

– Щось є! Щось трапилось, але що таке, то я й сама добре не вгадаю, – аж ламала собі голову писарша, – передніше колись приймали нас добре, аж цілувались, а тепер трохи не одвертаються.

– І я догадуюсь, що воно щось та є! – обізвався й собі писар. – Воно колись потім виявиться, але поки що, то й я собі аж голову ламаю, та нічого не вгадаю.

– І я примітив, що Ватя чогось насупилась, чогось вдавала з себе неприступну велику панію. Розперлась на софі, задерла кирпу вгору, закопилила губи… – додав Леонід Семенович…

– Я нігде нічого про їх не говорила при людях. Може, ти, Льоню, що ляпнув язиком за їх при комусь? – сказала писарша до брата.

– Може, й клепнув що; а хто його знає. Я так багато бовкаю, що нічого не пригадаю, – сказав Леонід Семенович.

– Хто в вас недавно був на хуторі? – спитала писарша в брата.

– А хто ж був! Був з Богуслава старий Аврум: приїздив торгувать пшеницю та просо, – сказав Леонід Семенович.

– Що ж ти говорив при йому? Оті покупці пашні – великі брехуни й переносять пльотки з села в село, мов сороки, – сказала писарша.

– Я з ним і не розмовляв. Це я добре пам’ятаю.

– А ще хто був в вас на хуторі? – спитала писарша.

– А ще хто? Були селяни, був наш батюшка, був Антосин батько. Хто ж іще? Ага! був диякон Добриловський, – сказав Леонід Семенович.

– Ота жовта лисиця? – промовила писарша.

– Отой жовтий лис, але я в його хвоста не примітив на той час, – сказав Леонід Семенович.

– За що ж він розмовляв з тобою? – спитала сестра. – Чи не говорили ви чого за благочинного, за Ватю?

– А дідько його знає, що він казав. Здається, говорив, щоб я сватав Ватю.

– А ти що сказав? – спитала писарша.

– А я сказав… Що я сказав? Сказав, як дадуть тисяч з п’ять, то свататиму, а як дві тисячі, то нехай її «задні» візьмуть, – сказав Леонід Семенович.

– То це ж та жовта лисиця й розказала усе благочинному. Так воно й є! – сказала писарша.

– Навряд чи розказала. Диякон не приятель же й не рівня благочинному, – сказав Леонід Семенович.