Розділ «VI»

– А я йому йняла віри, – обізвалась Сусана Уласівна.

– Їздив до нас, мабуть, з нудьги на селі, щоб побавиться, погуляти, розважить себе… – говорив о. Артемій.

– Та щоб наїстись, напиться, всмак пообідати, – додала Сусана Уласівна, – бо в писарші тріскав би борщ, та кашу, та галушки з салом.

– Але це все ще так собі. Ти, Ватю, ще не думай цураться його, бо, може, й він ще не зовсім одкаснувсь од тебе. От приїде на святки, то й побачимо, як він поводитиметься з тобою.

– Та й мені так здається. Але коли вже в його вихопилось з уст таке слово, то я мало надії покладаю на його, – додала Сусана Уласівна.

– Поживемо – побачимо. Ще ж ми, Ватю, не такі вже старі, щоб журиться та побиватись за цим паничем. Хіба він один на світі? – втішав дочку о. Артемій.

«Ой, один він для мене на світі, і другого такого немає! – думала Ватя. І вона не розвеселилась і не втішилась батьковими словами. – А може… може, то він кинув ті слова на вітер, як жарти з дияконом… Може, може…»

І десь глибоко в душі молодої дівчини заворушилась надія, ще не втрачена до решти: десь глибоко в серці неначе нишком хтось усе промовляв: може, може…

Вже й різдво настало. Минув перший і другий день різдва, а Леонід Семенович не приїздив. Сподівались третього дня, а його не було. Ватя зблідла й трохи змарніла, дожидаючи милого.

– От і паляниці на яйцях вже доїдаємо, а гостей нема! – журилась Сусана Уласівна. – Чим-то будемо їх приймати, як усе поїмо, що наготували на святки?..

П’ятого дня святок о. Артемій сидів з жінкою та з дочкою ввечері за чаєм. До їх надійшов вчитель з жінкою.

Сусана Уласівна посадила вчительшу коло себе й балакала з нею любенько, бо занудилась на святках: ніхто не навідувався в гості. Вона була рада й таким гостям.

Коли це в прихожій щось застукотіло.

– Гості приїхали! – тихо промовила Ватя, і в неї неначе замерло серце.

– Хтось приїхав! – ще тихіше сказав о. Артемій і, вхопивши з стола лампу, одчинив двері в прихожу й посвітив.

– А! слихом слихати, в вічі видати! Леонід Семенович, та ще й не самі! – гукнув о. Артемій весело. – Роздягайтесь! А в нас і самовар на столі: неначе ждав гостей та саме й кипить! Прошу до чаю.

До столової вступив писар, за ним писарша, а далі Леонід Семенович. Сусана Уласівна встала й церемонно привіталась до гостей. Ватя почервоніла, неначе зайнялась, потім зблідла, потім знов почервоніла. Леонід Семенович подав їй руку й поздоровив з святками. Він вилюднів, ще більше змужнів, став повніший на виду. Ватя глянула на його червоні од морозу щоки, на його веселий вид і простила в серці його неласкаві слова, які перечула через Добриловського.

Писарша привіталась з хазяйкою, потім обернулась до стола – аж там сиділа вчительша!

«Ой лишечко! Ой матінко!» – трохи не крикнула писарша. Вона круть-верть, покрутилась на одному місці, неначе коноплі ногами м’яла, а далі таки простягла до вчительші пальці. Вчительша, не встаючи з місця, й собі простягла до писарші пальці. Черкнулись вони пальцями, полапали одна одну за пучки, неначе одна брала пучкою сіль, а друга – перець, і одвернулись одна од однієї. Писарша одійшла до другого кінця стола та й сіла. Вчительша насупилась.

Почалася весела, якась празникова розмова. О. Артемій був радий і говорив за всіх. Гості нанесли з собою холодного свіжого повітря й неначе висвіжили хату й підсвіжили о. Артемія й Ватю. Тільки Сусана Уласівна сіла коло вчительші й гордовито позирала на гостей: вона сердилась.