Розділ «VI»

Сусана Уласівна наливала стакани чаю. На тарілці лежала здорова купа нарізаних скибок паляниці. Празникові паляниці з питльованого борошна на яйцях вже поїли, і в хазяйки зоставсь тільки один окраєць. Сусана Уласівна пішла на хитрощі: наклала на тарілці насподі купу скибок простої, з не питльованого борошна паляниці, а зверху доклала скибками білої, питльованої. Вчитель, вчительша, які ближче сиділи коло хазяйки, позабирали зверху шматки кращої паляниці, і поки тарілка досунулась до писарші, на тарілці зостались тільки темнуваті шматки простої паляниці з простого борошна.

Писарша зобідилась і не взяла до чаю простої паляниці. Вона глянула на вчительшу й примітила, що вчительша дивиться на неї й сміється своїми маленькими чорними очима. Вчительша зумисне взяла двома тоненькими сухими пальцями скибку й трошки підняла вгору над стаканом, неначе зумисне показувала писарші та дражнилась: дивись, мов, я їм питльовану паляницю, а ти будеш їсти просту. З-під низького лоба вчительшині очі аж бризкали сміхом.

«Ой, сміється з мене, клята! Якби не в гостях, здається, взяла б оці шматки простої паляниці та й пожбурила тобі в самісіньку пику!» – думала писарша.

А Сусана Уласівна неначе на злість все говорила любенько з учительшею, а до писарші й слова не промовила, навіть не дивилась на неї, неначе її і в хаті не було. Писарша примітила, що хазяйка гордо й сердито поглядала на писаря й на Леоніда Семеновича.

«Чогось ніби сердиться на нас… І дивиться не так, як колись передніше, й не говорить з нами, та все з учительшею. Щось є!» – міркувала догадлива по-жіночому писарша.

О. Артемій говорив, говорив і, швидко неначе втомившись од розмови, якось мало звертав увагу на гостей. І Ватя розмовляла з паничем та все неначе супила брови.

«Нехай її «задні» візьмуть!» – неначе промовляли в думці цю фразу о. Артемій, і його жінка, і навіть Ватя. І ця фраза неначе чулася їм в повітрі, наче нові гості привезли з собою цю кривдну фразу й виставили її напоказ.

«Чи готувать їм вечерю, чи ні?» – пробігало в думці Сусани Уласівни. «Нехай її «задні» візьмуть!» – знов неначе хтось підказав їй під самісіньке вухо, і вона подумала: «Не звелю різать курей на вечерю! Не варт! Поставлю холодну закуску, подам шинки, ковбаси, та й нехай ідуть з двору голодні. Не варті».

«Чого це вони говорять, неначе три дні не їли або три дні пили та це тільки що прочумуються на похмілля?» – думав писар, поглядаючи на о. Артемія та його жінку.

«Що з ними сталося, що вони чогось ніби дмуться? – думала писарша. І в неї голова ходором ходила од здогадів. – Чи не набрехала часом на нас чого вчительша? Недурно вона сьогодні така весела! Недурно ж благочинна тільки й балакає з нею! Щось є! Це вона! Це вчительша понабріхувала чогось».

І в писарші аж голова лущала од здогадів. Ходила ходором голова і в писаря. Він перебрав у думці усі діла, які траплялись в волості за останні часи, думав, чи не були вони злучені з якимись справами благочинного, – і не знаходив таких діл. Один Леонід Семенович з легкодумністю молодого хлопця нічогісінько не думав, балакав з Ватею, жартував, сміявсь, неначе він не почував на собі ніякої провини.

Після чаю хазяїн запросив гостей до гостинної. Гості перейшли й порозсідались кругом стола. О. Артемій і Сусана Уласівна неначе ще виразніше почули в просторній світлиці вразливу фразу: «Нехай її «задні» візьмуть!» І ця фраза неначе позамикала їм уста. Хазяйка посиділа трохи коло вчительші й зараз вийшла. О. Артемій позіхнув без церемонії й навіть рота не затулив.

Після одходу матері Ватя ніби розляглась на канапі, обпершись ліктем об подушку, закурила папіроску й почала позувать перед паничем.

– А я оце недавно була в Києві. Ви не чули про це? – спитала Ватя в Леоніда Семеновича.

– Ні, не чув, – обізвався він байдужно.

– Їздили ми з однією молоденькою матушкою сусідою. Вона недавно скінчила духовну школу. Подумайте собі! Ми одправили її панотця в гостиницю, а самі вдвох з вокзалу та майнули просто в оперу! Потрапили на «Трубадура»! Ще й завіси не підіймали, – хвалилась Ватя.

– На «Трубадура»? Як же вам сподобався той заграничний «Трубадур»? – спитав Леонід Семенович.

– Дуже сподобався. Мені здалось, що я, перенудившись тут, з Горобцівки та потрапила в якесь зачароване царство, неначе казку побачила в справдешніх образах та картинах. Я страх люблю оперу! – хвалилася Ватя.

– Так би й сиділи щовечора в опері? – спитав Леонід Семенович.

– Не знаю, чи сиділа б щовечора, але знаю добре, що частенько бувала б в опері. А знаєте, я й вас бачила в театрі, – говорила Ватя.