Розділ «IV»

– То можна й дома завести курси, коли ви любите науку, – сказав Леонід Семенович.

– На який спосіб? – спитала Ватя.

– Накупіть книжок, та більше наукових, та й вчіть їх потрошку, помаленьку. Але, сказати по правді, і нам не дуже подобається прилягать коло науки. Вже аж надто її багато в нас. Я б любив науку, якби її було вдвоє менше. Чи то мало в нас таких, що працюють коло науки ради шматка хліба, а не для науки. Як подобається вам цей обід, ця обстава? – спитав Леонід Семенович.

– Сказати по правді, я вперше оце обідаю, сидячи на лаві з простими людьми… Мені це здається дуже оригінальним і через те мені подобається. Мені все здається, що я сиджу в опері, що це грають на сцені якісь ролі майстрів, мірошників. Он, дивіться, як у тих віконцях під помостом нанизу миготить прудка вода! Як воно виходе театрально. Справдешня декорація! Чисто сцена в театрі!

Леонід Семенович глянув проти себе. Під помостом і справді видно було через двоє віконець нанизу, призначених для валів, як вода прудко бігла, булькотіла, підскакувала, неначе одна хвилька доганяла другу, гралася, бігаючи навперейми та наввипередки.

– Ви, мабуть, любите театр? – спитав в Ваті Леонід Семенович.

– Дуже люблю. Як тільки буваю в Києві, то з своїми знайомими доконешне хоч раз побуваю в театрі, – сказала Ватя й почала розмову про артистів та артисток.

«Одже ж йдеться до того, що й сестра моя, сільська писарша, ще заговорить за театр та за артистів», – подумав Леонід Семенович, уплітаючи поросятину.

Молодиці вештались, приймаючи з стола позамазувані тарілки та ставлячи на стіл чисті. Панас Марченко, рівний станом, чорнявий, довгобразий, з чорними очима, порядкував, ходив кругом стола, наливав в чарки горілки, в стакани пива. Розмова ставала все голосніша. Старий майстер, сидячи поруч з Леонідом Семеновичем, оповідав йому, де він ставив млини і як ставив; але Леонід Семенович сливе не слухав його. Дід Яків, випивши кільки чарок горілки, почервонів на виду. На йому була важка свита. Піт аж котився потьоками по його щоках, бо в млині стояла духота.

Після печені молодиці подали узвар. Ватя набрала собі в тарілку узвару і їла ніби з великим смаком; але це в неї виходило дуже роблено. Обід наближався до кінця. Усім було душно, усі аж умлівали од духоти. О. Артемій взяв чарку й підняв вгору.

– Дай же боже, щоб ваша спілка була помирлива й жила в згоді та в мирі, не так, як та, що держить старий млин, – промовив о. Артемій.

Усі засміялись. Усі знали, яка колотнеча, яке змагання коїлося між спільниками старого млина, котрі тільки те й робили, що змагались та позивались.

– Ні, в нас цього не буде! Ми люде мирні, – обізвався Лесько.

– Дай боже! – сказав писар. – То й нам в волості буде менше роботи..

О. Артемій встав з-за стола й подякував хазяїнам. Усі заворушились і встали. Ватя й Леонід Семенович і собі встали й вийшли з млина.

– Ходім подивімся на греблю! – сказав Леонід Семенович до Ваті. – Тут така духота, що й дихати трудно.

– Ходім проходимось, бо я дуже засиділась на цупких млинових кріслах, – сказала Ватя й засміялась,

Вони пішли по греблі, ступаючи з самого краєчку по сухій смузі глини та піску. Серед греблі вода пролизала рівчак, в рівчаку стояла вода. Леонід Семенович перескочив швидко через воду й подав Ваті руку. Вона вхопилась за його руку й легенько й собі перескочила. Обоє вони перебігли греблю й вибігли на пригорок, а потім вибігли на рівну луку. Лука слалася, як скатерть, понад берегом закрученої річки, а по другий бік річки стояли кручі та гори. Ватя й Леонід пішли по зелених луках, забувши, що о. Артемій та Сусана Уласівна ждали їх на ґанку млина. Луки повилися на низині. І панич, і панна пішли стежкою поза лозами й щезли з очей.

Ватя була надзвичайно рада, зоставшись на самоті з Леонідом Семеновичем. Вона почувала його гарячу міцну руку під своєю рукою і була ладна йти з ним далеко, була ладна гуляти хоч до вечора. Пробувши довго на селі й давно не бачивши паннів, Леонід Семенович був радий побалакать з Ватею й позалицятись до неї. Він розмовляв з великою охотою. Ваті здалося, що його розмова тепер була щиріша; в розмові виявилась більша прихильність до неї, ніж передніше. Вона так бажала почути од його слово любові, слово кохання… Час був такий сприяючий. Сонце наче сміялося радісно. Вода мліла в берегах синіми фарбами. Ваті хотілось говорити про кохання, про свої гарячі почування, говорить і впиватись тією солодкою розмовою без міри, без краю. Тиха на вдачу, непроворна й ніби байдужна, вона затаювала в своєму серці палкі почування, затаювала серце гаряче, як було гаряче й пекуче те сонце, що обливало її вогнем на безвітрі.

– Який тут простір на цих рівних луках, між півкругами гір! Яке гарне місце! – говорив Леонід Семенович.