Розділ «IV»

«Ото тобі на! Чого ж це я притарабанилась на якийсь обід у якийсь млин? Невже для діда Якова? – думала Ватя, здоровкаючись з вчителем та з управителем. – І навіщо я прибиралась та аж тричі зачісувалась, аж руки в мене трусились? А може, він ще приїде, може, опізнився. Мабуть, писарша й досі чепуриться перед дзеркалом… А! противна писарша!..»

– Гарний млин вийшов! Тільки вузька гребля в вас, – сказав о. Артемій і пішов оглядати лотоки, колеса та греблю.

Гребля була й справді вузька й вилася через Рось, неначе велетенська смугнаста гусінь: загнулась од лотоків дугою, впала на здоровий камінь серед річки, обминула камінь, ще раз загнулась, вибираючи мілкіше та кам’яне місце, і неначе засунула на другому березі голову в очерет та в лози. З одного боку греблі вподовж стримів свіжий тарас, неначе колючки на їжакові; посередині жовтіла смуга свіжої насипаної жовтої глини.

Воду в лотоках спинили заставками. Рось вище од греблі налилась і підтопила довгий рядок зеленої лози понад берегом. Лоза гірляндою вилась у воді, неначе виринала з води.

Обидві панії попростували до верб і хотіли сховаться од сонця в тіні в зелених пологих городах. Коли несподівано за горбами загуркотів віз, і з-за горбів вискочила пара баских коней. Ватя вгляділа на возі писаря, писаршу й Леоніда Семеновича. Вона почервоніла й почутила, що на неї ніби сонце сипнуло усім своїм промінням, запекло в груди, пекло в лице, в щоки…

Коні спинились. Леонід Семенович проворно й жваво зскочив з наточанки, в одну мить скинув в себе білий дорожній балахон, підбіг до дам, скинув бриля й привітався дуже привітно.

– І ви тут, Валентино Артемівно? От де я несподівано стрівся з вами! – сказав Леонід Семенович.

– Це ми виїхали святить млина, – промовила Сусана Уласівна.

– То це виходе, що й я приїхав святить млина, та ще аж з другого села в чужу парафію? – промовив Леонід Семенович.

Підійшов писар з писаршею; привітались. Ватя подала писарші руку й на радощах поцілувалась з нею. Писарша взяла це за добрий знак для свого брата й повеселішала.

– Та це ми вволили волю діда Якова, давнього нашого титаря. Це він нас запрохав на посвячіння свого млина. Ми приїхали, щоб не зневажить нашого старого знайомого, а то дід ще й розсердився б на нас, – говорила Ватя.

Од молодиць, що стояли нарізко коло багаття, неначе помальовані статуї, одрізнилась одна бабуся, приступила до Сусани Уласівни та до Ваті й привіталась до їх. То була дідова Яковова жінка Маруся, стара-престара, але жвава й ще бадьориста баба.

– А що, Марусю, не перестоїть часом ваш обід? – спитала в баби Сусана Уласівна.

– Ой серденько! Коли б вже хутчій святили млина, бо, їй-богу моєму, обід перестоїть: курка перепечеться, порося пересмажиться, – бідкалась баба.

– А що, бабусю, добрий обід зготували? А я оце аж з другого села зачув носом, що в вас надворі варять обід, та й приїхав до вас на обід, – жартував Леонід Семенович.

Бабуся засміялась.

– То й просимо, коли ваша ласка, до нас на обід! – сказала бабуся.

Батюшка пішов у млин. За ним слідком уся громадка неначе пірнула в темні одчинені двері. Юрба дітей прожогом та протовпом кинулась до млина, і її неначе поглинули чорні двері.

– Ходім на посвячіння, а то якось ніяково тут балакать, коли люде молитимуться, – сказала Сусана Уласівна й пішла до млина.

За нею пішли усі; навіть молодиці покидали горшки на жару й пішли у млин. Коло горшків зосталася одним одна баба Маруся.