Розділ «IIІ»

Садок з маленького, ледве примітного пригорка спадисто спускався до самісінького ставка. Берег густо заріс вербами й лозами. Між вербами та кущами калини плелась ожина. Берег був густий, зелений та свіжий. Узенька, ледве примітна стежечка ніби пірнала в густих кущах верболозу. Панни й паничі плутались в гілках та в листі, неначе в павутинні, доки не вийшли на чистий піскуватий бережок. Там стояв невеличкий човен, помальований білою фарбою.

Ватя влізла в густий кущ і витягла звідтіль заховані весла. Паничі сіли в човен і попливли до греблі, де стояли два рибальські човни. Вони пригнали ті човни до берега. Антося скочила на один човник і вхопила весло. Їй забажалось самій правувать човном.

– Антоніно Григорівно! Одже ви перекинете човна! Дивіться, як захитався човник! Хіба ж ви вмієте правувать? – говорив Леонід Семенович.

– Іще б пак не вміла! Ми вдома на ставку самі плаваємо човном, самі сідаємо до гребків, бо в нас там кавалерів нема, – обізвалась Антося й неначе манила до себе веселого хлопця.

Ватя сіла в свій човен. Леонід Семенович кинув очима на два човни, де сиділи дві панни, і неначе вибирав, в котрий човен йому вскочить. Там весела панна, а там поважна, з задуманими, темними, як ніч, очима. Він і сам не зоглядівся, як сів у той човен, де сиділа Ватя, і вхопив в руки весло. Уся компанія кинулась на човни. Човни хилитались, як тріски, і трохи не черкались краями об воду. Панни кричали, жахались і разом з тим реготались.

Три човни швидко полинули по ставку попід високими вербами. Довгі тіні од верб далеко сягали смугою по тихій ставній воді своїми зубчастими краями. Зелений берег виразно одкидався в тій матовій смузі, і сама вода була ніби облита й обсипана ізумрудними брижжами. Вогке тепле повітря стало свіжіше. Од зеленого берега ніби повівало холодком; холодок ніби лащився до лиця, милував його, вливав почування радісне, безклопітне й безжурне, як сама молодість. Ставок вгору все ширшав та ширшав. Гребля вже далеченько зосталася позаду. За греблею висока ґуральня, вкрита червоною черепицею, одбивалась червоною тінню в воді: вона була окрасою того куточка. Човни повернули на середину широкого ставу. Антося несподівано затягла пісні. Голос в неї був здоровий і гарний: він розлягся широко й далеко понад водою. Молода дівчина неначе манила до себе молодого хлопця з другого човна. Ватя зрозуміла той заклик серця піснею, і вона примітила, що в її серці заворушилось щось зависне, щось вороже до своєї приятельки…

– А що, як ми отут перекинемось на цій глибочіні? – крикнула Антося з свого човна до Леоніда Семеновича.

– Вийде дуже непогано, – обізвався Леонід Семенович, – панни постають русалками та підуть жити в скляні палаци; їм будуть услуговувать рибки.

– Цебто коропи? – спитала Ватя. – Ви знаєте, що в цьому ставку самі за себе коропи. Ще в давні часи пан завів тут коропів, і тепер їх така сила, що як зайдуть неводом, то за один раз витягнуть пуд або й два.

– А чим то стали б паничі от там, на дні, якби ми оце перекинулись? – гукала Антося з другого човна. – Невже русалками?

– Ні, я став би дідьком водяним та лякав би русалок, а найбільше вас, – обізвався Леонід Семенович.

– Ну, я вас не дуже б злякалась, хоч би й русалкою стала.

– А ви, Валентино Артемівно, боялись би мене, якби я, борони боже, перекинувся водяним дідьком?

Ваті стало ніяково од такого комплімента; вона спустила очі й промовила:

– Не знаю; хіба знатиму тоді, як сама стану русалкою. Здається, що не дуже б боялась.

– І не втекли б од мене, якби я ввірвався в ваш кришталевий підводяний палац?

– Не тікала б, бо русалкам же нікуди і втікать: вони ж замкнуті, чи що, в своєму палаці, – сказала Ватя.

– Якби ви ввірвались в наш палац, я б вас частувала й приймала усяким добром, – гукнула Антося.

– Яким же добром ви мене приймали б? – спитав Леонід Семенович.

– Поклала б перед вами зеленого латаття та сирого коропа, – жартувала Антося.