Розділ «IIІ»

Почалась розмова між паничами. Молоді вчителі семінаристи розказували про школи, за свої холодні нетоплені та вогкі квартири при школах, за своє бідування, за те, яка то труднота вчити дітей по великоруських шкільних книжках. Леонід Семенович пристав до їх розмови. Молоді хлопці почали зачіпать усякі питання: і шкільні, і національні українські, і соціальні. Панасенко розмовляв за ці усі питання з великою охотою, розвивав їх, оглядав їх з усіх боків. Розмова його лилась плавко й швидко, навіть була лепетлива, але вона в його провадилась тільки як салонова розмова, і більше як модна. Ні одно питання, котре він зачіпав, не цікавило його дуже; ні до одного питання не лежала в його душа. Погляди його були свіжі, навіть вольні, ліберальні; але все це говорилось так собі, аби говорить та не мовчати. Панасенко говорив, неначе млин молов, неначе вітряк махав крилами; тільки його млин молов на порожній камінь.

Ватя тільки й слухала, тільки й чула Леоніда Семеновича. І його веселість, і його говорючість дуже сподобалася їй.

«От з ким я прожила б вік щасливо й весело! – заворушилася в неї думка десь глибоко-глибоко в душі без її волі, без її хіті. – Як я люблю веселих, говорючих людей! Хоч би й не хотілось слухать, то будеш слухати! Хоч би тебе й нудьга взяла, то такий щебетун витягне з твого серця нудьгу до останку. І на серці стає легко, і на душі веселіше, неначе щось світлом засвітить в самому твоєму серці».

Але ця паничівська розмова про школи та усякі вищі питання була дуже нудна й неприємна для паннів. Вони мовчали й словечком не вмикувались в ту розмову. Весела Антося трохи не позіхнула й на превелику силу вдержала свої рожеві уста од позіхання. Вчительша сиділа неповорушно, неначе єгипетський кам’яний сфінкс. Ватя тільки вухом ловила ті нецікаві для неї речі й більше поглядала на чорні Леонідові брови.

Випили чай. В залі стало душно. Ватя одчинила скляні двері, що виходили в садок. З дверей повіяло холодком. Сонце вже спускалось ік заходу. Надходив вечір, розкішний літній вечір в селі, з своєю прохолодою, з густими довгими тінями в садку, в березі, обсадженому густими вербами. Антося вибігла через двері на маленький ґанок. За нею вибігли менші її сестри. За паннами вийшли паничі.

– Чи в вас, Валентино Артемівно, є човен? – спитав в Ваті Леонід Семенович. – От би гарно було поплавать човном на ставку!

– Є, тільки невеликий. Уся наша компанія в йому не поміститься. Але там в березі є човни директора ґуральні, на котрих рибалки ловлять коропи. Ми заберемо й ті човни, – сказала Ватя.

– А хто хоче піти на вечерю до коропів, той піде з нами на човни, – сказав Леонід Семенович.

– Ну, на це я не пристану, – сказала Антося.

– Навіщо коропам така честь? Ми самі повечеряємо коропами. Та в цьому ставку трудно і втопиться, хіба запливемо аж ондечки туди під гору, під той ліс, – сказала Ватя, – там таки чимала ковбаня.

– Буде старій жабі по коліна? – спитала Антося.

– О, буде й по шию найстарішій жабі! – сказала Ватя.

– Коли так, то не страшно. Рушаймо! Ліпо! ви не боїтесь жаб? – спитав Леонід Семенович.

– Ні, не боюсь, – сказала невеличка панна й знялась з місця та й побігла по довгій стежці через старий садок, зарослий кущами бузку та бузини.

Леонід Семенович кинувся її доганять.

– Одже ж дожену! – гукав слідком за Ліпою Леонід Семенович.

– Ба не доженете, – гукала проворна Ліпа й неначе клубком котилась по стежці.

– Ба дожену! – гукав Леонід Семенович. Він пустився навздогінці на всі свої цибаті ноги й почав наздоганять Ліпу. Ліпа ніби з переляку кинулась вбік і сховалась в густих кущах бузини. Антося й собі побігла стежкою, за нею побігла проворна Леся. Навіть Ватя, розохочена тією біганиною, не втерпіла й побігла слідком за гуртом, але зараз-таки зосталась позад усіх.

– Ну й прудкі ж у вас ноги! – гукала на ввесь садок Антося, обертаючись до Леоніда Семеновича.

– О, мене трудно випередить! – одгукнувсь Леонід Семенович. – А от і берег!