Розділ «Перша подорож»

– Це той, – спитав я, – що літає? Мені нянька розказувала, що змій прилітав навіть до царя та й украв у нього царівну...

– Ну, то тільки в казках таке розказують... Де таки змія до царя допустять?

– Так він же через димар... через комін прилітає... – запевняв я Харька.

– Не вірте. Хіба ж таки цареві не поставили б такого комена, щоб він зачинявся. Кажуть, правда, люди, ніби є такі змії, що літають. Ось тут, вище Кічкасу, існує велика печера, вона Школою зветься, то там, подейкують, живе, але я власне ніколи того змія не бачив та й батько мій оповідали, що не бачили і що, може, про них люди брешуть...

– А полозів бачили?

– Полозів не тільки бачив, а й убивав...

– Які ж вони?

– А от як не дуже стара верба завтовшки та через велику хату завдовжки.

– Він їсть людей? – злякано спитав я.

– Їсти не їсть, а давить. Обів’ється навколо людини та й душить, доки й дух із неї. Та не тільки людей, а навіть волів і коней...

– А не їсть?

– Не може проковтнути. От ягнят і зайців поволі ковтає: так у себе й утягне. Пташину також – яку спіймає... Ось тут берегами – диких качок, гусей тощо...

– Так із пір’ям і ковтає?

– Так, із пір’ям. Я одного через те й убив без рушниці, прямо ломакою. Побачив, що він потяг собі в пащу, головою вперед, гуску, та ще не вспів проковтнути, от я й до нього та кийком по голові. Він хотів ту гуску виригнути, так пір’я в горлянці йому напружується і не дає птицю викинути. Я його вдруге по голові... Втретє. А кийочок у мене добрий був – із грабини. Тоді полоз хотів мене хвостом ударити, але я встиг за дуба одскочити, так що він по дубові попав та так здорово розмахнувся, що ледь не перекинувся. Я знов до нього: та по голові, по голові... Аж доки не забив на смерть. Отож, люди, як довідалися про цей випадок, то й почали гомоніти, ніби я характерник, що без рушниці чи іншої зброї полоза вбив...

– Це тут, у Сагайдачному, було?

– Ні, це було біля Вовнигів, поріг такий на Дніпрі є, нижче Ненаситцю. Там скрізь понад порогами чимало полозів траплялося, найбільше, де скелюваті байраки. Тепер людей побільшало, то там їх майже зовсім винищили. Дуже рідко доводиться про них чути. Але їх тут ще чимало.

Ми сходили вже з гори, і мене брав острах, таке слухаючи, але признатись у тому було соромно.

– Такого, як я, він може проковтнути? – спитав я.

– Залюбки може!... – відповів Харько. – Але ви не бійтесь. Зараз вони сплять і взагалі їх уже так налякали, що вони не дуже-то охоче на людей кидаються. Та ще от я вас навчу: як коли б кому з вас трапилося полоза здибати, то мерщій тікайте проти сонця. В нього такі очі, що світло їх засліплює, і він нічого не бачить і не може бігти.

– А як же він біжить? – поцікавився брат. – Хіба в нього є ноги?