Розділ «Перша подорож»

Ми щиро попрощалися з Харьком, як із рідним, і виїхали з порону.

Після незабутньої першої подорожі мені не випадало їздити повз Кічкас, аж поки через три роки мене самого повезли до Катеринослава віддавати в гімназію. Тут на Кічкаському перевозі я знову побачив Харька, що стояв на стерні порона з люлькою в зубах, як стояв і вперше. Підручний Микола став уже парубійком і добре допомагав старому кермувати пороном.

Я дуже зрадів Харькові й почав розпитувати його про полозів.

– Дуже їх зменшується, – мовив Харько. – Людей більшає, і вони винищують полозів... Та й добре роблять. Навіщо така погань на світі?

– Ну, а все ж таки вони ще є?

– Аякже. От позавчора німець у Сагайдачному ночував, то полоз його собаку задавив, а господар ледве врятувався...

– Що ж, він не мав рушниці?

– Як не мав? Адже він на полювання ходив. Не влучив гаразд. Полоза тільки й уб’єш, як у голову поцілиш, а як у тіло, то що йому та кулька чи дріб зробить?

Почавши вчитися в Катеринославі, я щороку по кілька разів їздив повз Кічкас і добре знав перевіз. Знав навіть, до якого каміння гнатиме Харько порона вгору, проти води, де і як його поверне й пустить упоперек річки й до якого місця нас понесе хвиля, але Сагайдачне, Хортицю й усі скелі побіля них я бачив лише здалеку, побувати ж удруге у Сагайдачному мені довелося вже в 1870 році.