Розділ «Голова Ході»

– Чуєш, хлопці, «патрон єсть – свобод єсть! Мой умірай за свобод». А ми за що вмираємо? І наказ дано мені:

– Ану, Павлику, прожени стовповим шляхом китайоза!

Кавалеристи закидали назад чорні шлики, сміялися, витирали рукавами гімнастерок піт, і гарячим степом котилась п’яна думка одного повстанця:

– А якому він богу вірує, га?..

Ходя сів на обніжок і ждав; косі очі його дивились на сонце; жовті здорові зуби смоктали колінце житини, а пальцями перебирав траву, здавалось, ловив там метеликів, мережав їм крильця і – пускав…

Я мляво зняв з плеча рушницю, підійшов до Ході, він спокійно показав рукою на груди, і мережані метелики заплутались у лайці отамана:

– Чого ти не прогнав його степом?..

Він сильно ударив прикладом по скивиці Ходю, і разом з розривною кулею закуріла кров… …У пізній полудень доорали десятину; коні ходили важко, думка Павла не в’язалася з батьківською, і піп замовк.

Коли розорали останню борозну, Василь перехрестився, розправив до чепіг руки і став на захід сонця, мов кремезна, згорблена тінь степу, а Павло чогось поспитав батька:

– Де ж ви діли голову Ході?

– Е-е, Ходя мій лежить коло воза: це ж тут китайців побито?

Павло мовчки кивнув головою, але старий наче забувся і вів балачку далі:

– Справді, чого він прийшов умирать до нас у степи?

Син був незадоволений: голова Ході стояла перед ним і зараз, а з нею бій за Зелену могилу і метелики сонце тчуть на крильцях…

– Та-ак… Упорали… це зветься – амінь… і Чалому спасибі.

Коло воза вони застали Ганну, жінку Павлову.

– Сиджу й дивлюся – батько голову китайця хотять додому везти…

Василь мирно, любовно дивився на Павла, рівняв жваву Ганну і рішив по-своєму:

– Трошки не доорана борозна на розум, але роботяща й гарна. Житимуть.

Павло запріг коні, поклав на віз плуга, підібрав сіно, повернув воза до шляху і ще раз підійшов до голови Ході, а Ганні по дорозі суворо сказав: