Розділ «Голова Ході»

На калині – гадючина;

На калину сонце пече,

А з гадини отруй тече…

Павло ненавидить таку сестру і кидає коневі, мов товаришеві:

– Ні, не цієї, Чалий, треба співати!

Перед ним знову сіріє на ріллі голова ході, кінь щулить вухо – слухає:

– Знаєш, якої співали, коли наступали на Зелену могилу?.. Ти тоді толочив панську пшеницю, рвав копитами коріння вівса, і на всю прить – «ех, карабінка моя, давно порох нюхала» – роями кулі.

Голова Ході?

– Я з Хайнан!.. Я з Хайнан!.. – Це був дикий крику степу одного китайця.

Павло пам’ятає.

«Сонце пече, – пригадується йому пісня, – а з шаблі кров тече…» …І голова одного Ході стоїть і зараз нерозгадана: розстріляли сорок, а останньому сам отаман волю дав…

Розкошені очі китайця дивились прямо, без страху, трохи закриті віями, і сміялися над смертю.

– Твой думал, ходя не умел умірай? Я не сказал: «З Хайнан!» Знай: патрон єсть – свобод єсть. Мой умірай за свобод… всех свобод умірай…

– Та-а-ак.

Чорна тінь до сонця лягла на мочарищі; іржали коні до води…

Ще мати покійні казали: «З усіх комуністів такий був один розумний Ходя, все посміхається: «Бедно, – каже, – живеш». А вскочила до хати Якилинка, він розчинив якусь коробку, витяг чорне-чорне, мов жуки, з синіми камінчиками намисто, передав мені: «Вона Ході боїться, дай сама». Попрощався, такий добрий, тільки нелупки й попоїв, хотіла внести ряжанки, а він…»

Павло з якимсь дитячим жалем засміявся:

– Чудна у мене була мати: «А може, – казала, – і мій син десь по чужих українах буде скитатись, а хтось шматок хліба дасть – в горлі стане?..»

Коли напоїв коні, прив’язав до верби Чалого і приліг сам напитись криничної води, споліскував барило – у криниці, між зеленим жабуринням, знову здалась голова ході і пам’ять пустила за вітром ще одне…

Тоді така смага пекла нас, почорніли, мило на конях, а отаман без сорочки кінноті дякував… і кинув своє слово до Ході насмішкувато, з ненавистю: