Розділ «Голова Ході»

– А панський пар добрий, треба сказати правду, вміли, сукини сини, нами обробляти землю!..

Перед його очима стояла лозою панська пшениця – вилискувалась, мінилася смугами зеленими, жовтими, блакитними і гасла на обрії, мов радість Василева. О, він знає, як падало сонце у цвіт польової моркви, мов у чащу, – це була межа панського і мужицького.

Василь став хижим і хитрим:

– Гай гуде і риба грає: пшеничка була, та загула… Не вернеться… Прокурили.

Він похмарнів; слова падали у борозну і побажання землі були прості, мужицькі:

– Хай родить тепер – ми кров’ю сполоскали степ…

Задзвонив плуг, коні рвонули, й леміш вивернув на землю череп людини. Василь із сином стали.

– Оце ж тая Зелена могила, що кров’ю китайців куріла…

Павло перевернув пужалном голову, оглянув плескатий лоб, розломлену скивицю і задумався…

– Китайці – вірні служаки…

Василь присів і тихо дзвонив істиком об голову, а сина спитав очима в землю:

– Голова, як казан чумацький… А може, це який степовик наш закляк тут із вилами?

Павло скривився і хитнув головою – «ні», а батькові просто сказав:

– Наших тут не били. Хіба не видно? Це голова Ході…

Тут були тільки вони.

Одпріг коня і поїхав задуманий напувати під левади; на дорозі розчісував гриву Чалого, і голова ході в мережиш думки Павлової стояла тільки один мент і заткалася… Його лоскотав степовий вітер, напинав груди, і в пам’яті стала Ганна, його жінка, – а дівчиною якраз тоді – вибирала плоскінь – за стеблиною смикала із свого серця «журавочку»… Чи син, чи дочка?..

Йому хотілось співати; він пустив вільно поводи і пішов назустріч вітрові шукати у пісні дівчину, що кажуть люди:

А я б рада задля тебе брата отруїти… І з болем дає Павло пораду дівчині – пісня стелеться по гриві Чалого, він стомлено ступає, а степ не слухає, свистить у торішніх бур’янах і на чотири вітри розсотує пісню:

В чистім полі могилочка,

На могилі калиночка,