Розділ «Голова Ході»

Павло підняв батіг – він звився од вітру: – «Гиття, малі, тупай!..», і коні тупали, земля рипіла під плугом, торішні вінички під барками коней низько схиляли свої нечесані кучері і падали у борозну – їх привертала земля, і степом – вітер: різкий, м’який, пахучий вітер і дзвін гайки коло плуга…

– Тупай, малі-і-і!..

Над степом стало сонце, Павло здержав коні – повертали коло Зеленої могили – і зціпив кулак.

– Ви про панів даром такої думки: хто ж тоді лій збиратиме з нас, як їх не стане?.. О, якби… – він не скінчив за вітром думки: – Соб, Канталупка, сліпа, чи що?

Коні йшли добре. Павло водив рівно, держав поводи міцно, очі блищали одним блиском з Чалим, брови сходилися серпами, прижмурені від пилу, ступав по землі широко і твердо.

– Хіба графиня Браницька думала, що я її письма куритиму? Ха-ха-ха!.. І вітер так само разом з Василем:

– Ха-ха-ха!.. Наче воєнна цензура, ха-ха-ха.

На межі дзвонив плуг; тоді Павло припиняв коні і повертав своє лице до степу:

– Які лани держала сама: од залізниць до Дніпра – ліси, озера, луги… Мабуть, шматок сподниці дала б скурити, не то письма, аби не орав цієї десятини Василь Орлюк?!.

Старий висмикав істик, прочищав плуга:

– А тепер скрізь кротами поліз по степу мужик – наш степ, брешуть!

Павло сміявся:

– Ого-го-го! Коли діло касається степу, ми тоді як мур; тоді, брат, не скубнеш дурничкою… Зелена могила знає. З вилами боронимо степ, ге?

Він розправляв поводи, слухав, як форкав Чалий до води, і далеко кинув очима до криничовини в левадах: «Напоїть треба…»

Така балачка подобалась Василеві, він держав міцніше чепіги плуга, а коли починали нову борозну, дзвонив ним, мов молодий, – куріла земля… І тільки синова спина сіріла за яблуками на стегнах Канталупки, а голос проти вітру:

– От я хотів би, аби подивилась графиня Браницька, як дядьки з вилами рушають у бій… Зомліла б, тату, щоб побачила вас розхристаного на шляху, гей – зомліла…

Чалий, не слухай!..

У Василя зацвіли очі силою… Він їх прижмурив і повернув головою просто до сонця – там у синіх туманах плив степ і низько-низько, аж над хрестом Покрови, клекотіли журавлі – виводили пісню… І степ, і сонце, і далекий бір – все співало разом з журавлиною піснею у грудях Василя:

– Земля… Земля… Земля…

Він хотів показати свою радість синові – нахилився, взяв у жменю грудку землі, роздавив її: