Розділ «5»

– Хто рано встає, тому й бог дає. Будемо рано вставати, наживемо та надбаємо багато добра, а будемо спати до обіду, то не буде ладу в господі, – говорила Онися. – Йди лиш, хазяїне, та подивись на худобу та на коні, чи добре глядять наймити худоби, – сказала Онися Степанівна, помолившись богу.

– Зараз, зараз, Онисіє Степанівно! Ось тільки вмиюсь та трохи причепурюсь.

Моссаковський пішов по загородах та по кошарах, а Онися вже й снідання поставила на стіл.

– Ну, та й рання ж птиця оця молода матушка, – говорили наймички та наймити в пекарні, – будить нас ще до півночі, – не дала вволю виспатись.

Онися Степанівна й справді не давала слугам добре виспатись. Вона й сама пізно лягала, рано вставала, й слугам не давала спати та товклась, як Марко по пеклі. День у день вона вставала вдосвіта, сідала з наймичками за гребінь прясти, напрядала більше за наймичок, ще силувала дівчат співати пісень, бо любила пісні.

– Ой трудно служити в цієї матушки! Коли б, господи, добути року, – зроду-звіку не стану на другий рік, – говорила одна наймичка до другої.

– Знаєш що, отець Харитін. Тепер настає зима. Скажи ти в церкві, щоб молодиці напряли мені за пилипівку по півміткові. Ти тільки подумай: скільки молодиць, стільки буде й півмітків. Вироблю полотно та продам. От і гроші будуть.

– Може, буде дуже вже завчасу. Треба трохи підождати. Я тільки що став на парафію. Коли б часом люди не гомоніли та не спротивились.

– Оце лихо! Як не схотять, ніхто не буде силувати. Скажи, таки скажи на царських вратах в неділю, як звичайно священики говорять.

І Моссаковський після служби божої почав говорити людям проповідь; говорив просто, хоч і немудро, говорив по-українській, бо іншої мови зовсім не знав. Він говорив, щоб люди ходили до церкви, молились богу, вчили дітей молитись богу, що добрим людям бог дасть спасіння, а грішних будуть чорти мучити в пеклі огнем та розтопленою смолою.

– Хто не молитиметься богу, хто не поважатиме святої неділеньки, хто не поважатиме свого батька й неньки, той заслужив кару од бога в цім і в прийдешнім віку. Спасайтеся всі! Й ви, чоловіки, й ви, молодиці, ходіть до церкви, не пийте багацько горілки, моліться богу. А ви, жіночки, божі бджілочки, працюйте для неба, працюйте й для того, що на цім світі треба. Напрядіть моїй матушці по півміточку, бо вона молода й до роботи ще не звикла та й не дуже зугарна. Настане, пилипівочка, то не гуляйте, молітеся, та й в скриню добре дбайте, – амінь! – так закінчив свою проповідь Моссаковський.

– А це вчора приблудилась до моєї левади чиясь чорна корова! Панове громадо, розпитайте та й мені звістку дайте! – прикинув отець Харитін, зачиняючи царські врата.

Молодиці осміхнулись і розмовляли, виходячи з церкви: «Ну, цей батюшка не те, що Балабуха. Вміє сказати, ще й приказати; напрядімо-таки молодій матушці по півмітку!»

І другого дня молодиці поприходили до Онисі Степанівни й розібрали все прядиво, всі повісма конопель та льону, скільки їх лежало на підрях в коморі.

– Знаєш що, панотче! Чи не накинути б тобі більшу плату за треби? – говорила Онися Степанівна. – Тобі дають шаги, як старцеві, – все гривні, та гривні, та злоті. З п’ятаків та гривень не забагатіємо. Треба правити та вимагати більше.

– Не можна, серце. В чому, в чому, а в цьому вас не послухаю. Народ розгнівається на мене, бо він панщанний, платить подушне. В людей й так обмаль грошей. Усі на мене нарікатимуть та гриматимуть, – говорив несміливо Моссаковський.

– Вже як хоч, а грошей у нас мало. Як ззамолоду не складемо, то на старість нічого сподіватись. Накинь ще по гривні хоч на вінчанні.

– Не можна, – боюсь бога: люди вбогі. Як платили, так нехай і платять по старому звичаю. Як сусіди накинуть, то я накину, а мені починати не годиться. Мене громада обібрала на парафію. Як у чому буде недостача, піду по селі льнувати.

– Овва! Я цього не хочу. Я не люблю циганити, як наші баби та прабаби циганили по селі з торбами.

– Та й мені не приходиться дратувати людей, – сказав Моссаковський. – Вони ж мене й на парафію одібрали, й Балабухи не пустили, й перед владикою за мене встоювали.