Розділ «5»

– Свої! – загув басом Балабуха, вступаючи в світлицю. Олеся не ворухнулась і тільки поклала гітару на канапу. Бонковський встав і кинувся назустріч Балабусі.

– Як ся маєте, шановний, вельможний панотче? – крикнув Бонковський, обнімаючи й цілуючи Балабуху тричі в уста.

Балабуха байдужно, аж сердито привітався до Бонковського й, не привітавшись до Олесі, пішов до кімнати роздягатись.

Після виїзду Балабухи Олеся пішла гуляти в місто, вгляділа там старого знайомого, пана Бонковського, й запросила його до себе на вечір. Вона думала, що її чоловік не так швидко вернеться додому з своєї благочинії…

Балабуха скинув з себе дорожню одежу, ввійшов у світлицю, набив люльку тютюном, запалив і сів на стільці. Він скоса поглянув на Олесю; Олеся почервоніла, як маківка. Всі троє курили й мовчали.

В Бонковського була думка встати й розпрощатись, але він чув, як кувікало під ножем порося, й надумавсь таки зостатись на вечерю, бо йому хотілось їсти. Він весело, ні кришки не замішавшись, почав розмову.

– Як же вам, отець благочинний, їздилось? Чи далеко були? – спитав Бонковський сміливо.

– Недалеко, – в Вільшаниці, – обізвався Балабуха та й знов взяв у губи цибук і потягнув з його так, що в люльці зашкварчало, як у ринці, а поверх люльки схопилось полум’я.

– О, я знаю Вільшаницю й не раз там бував у покійного старого батюшки. Що за добра привітна душа був небіжчик, царство йому небесне! Який щирий, який привітний, який господар! Такого трудно знайти між людьми! – розпустив мову пан Бонковський, щоб поти загаяти час, поки спечеться порося.

– Добрий був чоловік, – знехотя обізвався Балабуха й знов спересердя потяг люльку так, що огонь знов запалахкотів.

– Чи бачив же Онисію Степанівну? – спитала Олеся дрижачим голосом.

– Ні, – коротко одрубав Балабуха.

Знов усі троє замовкли, і тільки в світлиці було чути, як тріщав тютюн в люльках, як цибуки гарчали, ніби лихі собаки, а дим хмарами піднімався під стелю.

– Я знав Онисію Степанівну ще панною. Ото була цяця! Ну, та й цяця, – як крашанка! як писанка! як золото! – почав вихваляти Бонковський.

– Шкода тільки, що в плахті ходила. Мабуть, тепер завертілась в намітку, мов сільська баба. Не люблю я тих наміток та плахот, не уподобні вони мені, – обізвалась Олеся.

– Часом ті намітки та плахти бувають луччі од суконь, – обізвався трохи грубенько Балабуха.

«Вже сердься не сердься, а поросяти таки діждусь», – подумав Бонковський і знов розпочав історію за Онисиного батька, за вільшаницькі ліси та облави на вловах в лісах, перебрав панів та економів, а далі переїхав у Хохітву й почав розказувати за Терлецьких, з Хохітви переїхав у Стеблів, зачепивши по дорозі отця Мельхиседека, сміявся з його жінки Марти, так що Олеся реготалась, доки Килина й справді не застелила стола й не подала поросяти.

Олеся попросила гостя за стіл. В поросяти вуха, ніжки й навіть шкура – все погоріло на вугілля. Але Бонковський уклав у копи півпоросяти, аж суха шкура лущала в його в зубах.

– Як чудово ви вмієте готувати! Яка з вас, Олександро Петровно, господиня! – хвалив Бонковський, уплітаючи порося.

– Пхе! – сказала Олеся, покуштувавши сухої ніжки. – Килина не догляділа й пересмажила й попсувала. Треба шукати кухаря!