Розділ «Шевченко»

Не пишний монумент із мармуру Ти залишив по собі,

коли туди відходив, звідкіля немає вороття.

За бронзу й мідь тривкіше слово – і як

завжди сонце сходить

і не цвітуть свічок лілеї молитвами забуття.

Не тихне сторож вишні – соловейко в місяця пожарах,

дівчата не вмовкають, і зозулиним весіннім чарам

все піддане. Земля і на землі закон зростання й крові.

Змінливість вічна і трива незмінність прав і справ.

Країна, що над нею місяць грає, як і грав,

волошково, пшенично, черешнево, вільхово, вербово.

Не тихне клик чаїний над лиманами, що в них заснули

вітри завмерлих бур, немов стяги потоплених човнів,

де сплять сповиті у китайку дні минулі

і море морщить хвилі, наче людські чола наглий гнів.

Це Ти сто літ показував мету і шлях

стовпом вогнистим,

ми виросли у спадщині Твоїй, як в сяйві сонця листя,

у куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не зрушив.