Розділ «Страшна тінь»

Немов візник широкі віжки,

підносить ніч імли сувої.

Підходить хтось до мого ліжка

і стукає над головою.

Буджуся, розкриваю очі,

під віями ще сну останки.

Не розумію, хто морочить,

адже далеко ще до ранку.

Підводжуся, питаю, кличу,

а зуби з жаху дзвонять: – Хто ти? —

І чую холод на обличчю

і осоружний дух мертвоти.

Зриваюся, беру пістолю,

кричу: – Пропадь, розвійся, щезни,

а ні, то кулями проколю! —

Та він, мов хмара, величезний.

І пухне, мов пухир надутий,

аж німо кам'яніє погляд,

щоби останній раз майнути,