– Не любить! Не вгоджу! Не дам собі ради! Пропадаю!
– Оце, – кажу, – щоб то з жінкою та не дать собі ради! Нехай жінка буде, як кропива жижкая, а в здатнього чоловіка у тиждень стане м’якенька, як шовкова.
– Як ваша Гапка? – всміхнувсь, та так, наче вкусив.
(Сказано, бісик, то добре зна, де торкнуть!)
– Що та моя Гапка, – кажу, – як ввіряться мені Гапчині примхи, так, бувайте певні, в один мент запобіжу тому лиху.
– Хвастик з вас! – і знов всміхається. – А проте напоумте... Скажіть, будь ласка, як би ви моєму лиху запобігли?
(Відома річ, кого огнем пече, тому скрізь вода мріється, а хто топиться, той і за зіллиночку хопиться).
– Що ж, – згоджуюся, – може, я вам і стану у пригоді. Ви розкажіть мені, з чого і як скоїлось ваше лихо, нехай я усю подрібницю втямлю. То, може, й добру пораду дам.
Він важенько зітхнув і почав:
– Впала вона мені добре в око, ледве я її назорив, – тільки я того не вжахнувся, бо не першина було мені цяцькаться з жінотою. Траплялось, що одна вдряпне, друга забере трохи глибше, третя ніби й за живе зашморгне, то все те, як з гуски вода. Щоб з нею одружитись або вік коротати, того я і в помислі не мав. Думка така була: погуляю та поласую, щоб мене брати мої знали, що і я не в пні живу. Доки схочу, доти пожартую, а докучить – далі помандрую... Жартуючи, почав до неї вчащати... вчащаю та жартую, а далі вже без неї мені якось і нудно, і трудно, де вона – там мої й очі, там мої й мислі, а зійдуся – не надивлюся, не наговорюся... Ой, та й година ж була! Як згадаю, то аж...
Та й умився сльозами.
– Самий мед? – питаю.
– Мед! – плаче. – Мед! Ой, мед! Такий... такий... мед... такий...
– Та годі вже, – впиняю (бо не впини закоханця, то він і поки світа сонця той мед смакуватиме у споминку). – Шкода, що вража ласощ кисне... а то б її і не вціновать. Скис і ваш мед, еге?
Затуливсь лапками, та тільки ріжки тріпотять.
– Чи ж припада жвавому бісеняті отакечки побиватись? – соромлю його. – І сорому не має!
– А я ж їй годив! – плаче. – А я ж на своїй шиї скрізь по світі її возив! А я ж переривавсь, як вона того хотіла!
– Як-то, – питаю, – ви на своїй шиї її возили? Як-то ви переривались? Розказуйте швиденько, бо незабаром вже на світання благословиться, то й не встигну я поради вам дати. Годі вже вам ридать – чихніть та розказуйте.
Вгамував він сльози, схиливсь на праву лапку головкою, та й знов розказує:
– Забажала вона, – розказує, – світа провідать. Ніжки, каже, в мене маленькі, то шкода їх втомлювати, а коли ти такий на все здатний, як хвалишся, і мене дуже кохаєш, то впоряди так, щоб ти мене на шиї возив, та скрізь, де мені любля, та щоб скоком з гори і на гору...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чортова пригода» автора Вовчок Марко на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Чортова пригода“ на сторінці 7. Приємного читання.