Розділ «Олеся»

А татарин їй:

– То ти нас проведи цим лiсом, а то ми дороги не знаємо.

Олеся каже:

– Проведу.

А татарин знову:

– Та не одури й не тiкай, а то бачиш оце!

I вiн вийняв з пiхов криву гостру шаблюку та й лиснув нею перед очима у дiвчини.

– Бачиш оце? Голову зрубаю!

– Бачу! – каже Олеся.

Олесi накинули на шию аркан. Високий татарин узяв той аркан у руки, пустив дiвчину поперед свого коня й сказав:

– Веди!

Олеся повела.

Але вона йшла зовсiм не в той бiк, куди Михайлик побiг. Вона ще трохи обiйшла лiс, тодi знайшла стежку, що бiгла зо степу, i пiшла нею. Татари їхали слiдком за дiвчиною. Дедалi лiс усе густiшав. Олеся вела ворогiв просто в середину лiсу, де було болото.

Вона вела й думала: "Чи добiг же Михайлик додому? Чи сказав же дiдусевi? Ох, хоч би менi довше поводити їх, поки вiн добiжить!"

I вона йшла тихо, iнодi звертала убiк, тодi знов назад верталась.

Татари сердились, а високий кричав:

– Чого ти плутаєш? Веди гарно, а то ось! – I вiн показував рукою на шаблюку. Дiвчина казала:

– Ось зараз вийдемо з лiсу, – там i село. I вела далi. Лiс зробився страшенно густий. Але ж Олеся добре його знала. Вона так часто ходила сюди по гриби, по ягоди. Вона знала, де болото. Невеличка смужка твердої землi вганялась у драговину. Олеся повела татар туди. За деревами болота не було видко. Навкруг було темно i пуща така, що тiльки той, хто добре знав лiс, мiг вiдцiля вийти, не загрузши в болотi. Високий татарин скрикнув:

– Чого ж ти стала? Веди!

Дiвчина повернулася до ворогiв. На блiдому обличчi палали темнi очi.