Розділ «Олеся»

– Покалiчено тодi мене добре. А вже що годували погано бусурмани: цвiлими сухарями та смердючою водою!. За таким життям уся сила пропала, бо мене ще й порубано трохи, як у бран брато. Ну, то як визволили мене козаки – не здатний я вже був козакувати. Вернувсь я додому. Тут я ваших батькiв зазнав: i твого, Олесю, i твого, Михайлику. Ви були сусiди. Тiльки Михайлик був ще тодi дуже малий – рокiв зо два йому було. А тобi, Олесю, вже рокiв iз сiм було, i ти бiгала вже швиденько. Жили ви гарно. Коли це набiгла татарва… Що тут казати? Одбивались ми завзято, та нiчого не вдiяли. Село татари спалили, багато людей повбивали, багато у бран забрали. А дехто повтiкав. Отi втiкачi вернулись сюди потiм та й знов тут побудувались. Мене вдарено чимсь важким по головi. Я й упав. Але я не вмер i вночi очутивсь. Дивлюсь: мiсяць свiтить, видко. Тихо скрiзь. Коли гляну круг себе, аж я на пожаринi, а круг мене все люди лежать… Як розвиднилось, пiшов я помiж трупами та й знайшов тебе, Михайлику. Ти лежав i плакав бiля мертвої матерi. Тут i батько твiй був з розрубаною головою.

– Проклятi! Ой, проклятi! – скрикує Михайлик.

– I твiй тут батько й мати були, Олесю, мертвi… А тебе вже я згодом знайшов у лiсi. Ти забiгла якось туди… От i все…

Змовкне дiд. Олеся сидить, не ворухнеться. В неї обличчя блiде, в очах пала якийсь огонь. Дiд гляне на неї та й похита головою:

– Гай-гай! – каже. – Засмутив я тебе, мою ясочку. Але що ж робити! Без лиха не проживеш. Не журiться, дiточки, – вашi батьки полягли доброю смертю, рiдний край боронячи. Кожен чоловiк повинен боронити вiд усякого ворога рiдний край, не жалiючи свого життя.

– Еге, не жалiючи свого життя!.. – промовить дiвчина тихо та й замислиться ще дужче i довго замислена ходить.

Ото одного разу була недiля. Олеся з Михайликом лагодились iти в лiс по ягоди, а дiд казав:

– Глядiть, дiточки, далi вiд багновицi, а то лихо буде.

У лiсi було величезне болото-багновище. Iнодi, не знаючи, набреде на його людина та й утопне. Дiд i боявся, щоб з дiтьми чого не було. Олеся каже:

– Не бiйтесь, дiдусю, хiба ми не знаємо?

А Михайлик-стрибунець i собi тоненьким голоском:

– Авжеж, знаємо!

Побрали дiти глечики та й пiшли. Дiд довго дививсь їм услiд.

Iдуть, а Михайлик i каже:

– Олесю-сестричко! Ходiм аж на той бiк лiсу. Лiс не можна було перейти, бо ж болото там було. А обходити далеко – верстов шiсть. Олеся каже:

– Але ж це далеко.

– Дарма, – каже Михайлик, – так ягiд там багато. Ходiм, голубонько!

– То й добре! – каже Олеся.

I вони пiшли. Не увiйшли у лiс, а подались узлiссям. З одного боку був височезний, старий, темний лiс. А з другого боку простягався степ.

Дiвчина й хлопець iшли швидко. Вже верстов п'ять одiйшли вiд дому. Коли це Михайлик скрикнув: