Розділ «Частина друга»

Чужої землі забажає!

Зберімося, браття, в сім'ю рівноправну,

І крикнем на братському пиру:

«Ми хочем для себе й для цілого світу

Лиш волі, освіти і миру!»

Ой мати Вкраїно, ой Київ наш чесний,

Коли б довелось серед тебе

Те слово почути і вольнеє знам'я

Слов'янське підняти до неба!

Гейдельберг, 23 августа 1871.

По правді кажучи, мені було хоч і смішно, а все-таки жалко й досадно побачити такий сюрприз з моєю піснею, досадно через те, що мені здавалось, що основні думки моєї політичної тредьяковщини були висловлені ясніше в оригіналі, ніж у перешивці. А потім я навіть був радий, що так вийшло: все-таки і в д. Гетьманця зосталось дещо і з мого панславізму, і навіть з мого «москвофільства», а без мого єретичного імені пісня ця пішла в збірки, антології, історії літератури і навіть вчено-академічні реферати і в Галичині, і в Росії.

Окрім цього мого несвого твору, нічогісінько мого «Правда» не хотіла печатати: і післані мною легенди, і стаття про освіту знайдені були дразливими для церкви! Рецензія ж на книжку Ганкевича знайдена була нетактичною і против автора, котрому не слід було говорити, що він пише, не знаючи діла, та й проти церкви ж, бо нетактично було показувати симпатію до позитивізму. Коли пізніше я таки настояв, щоб хоч легенди напечатано, то мені вп'ять писали, що легендами образилось галицьке попівство, як і деякими казками з другої збірки (Забадька), присланої з Полтавщини. Щоб дати тому попівству сатисфакцію, редакція «Правди» напечатала таку замітку, що це, мовляв, православне попівство в Росії гідне сатири народної, а наше, галицьке (уніатське) – зовсім інше! А як уже навіть з такого погляду виходило те, що «Правда» не схотіла печатати мого оповідання про те, як київський православний митрополит виступив першим ворогом української мови, я ніяк не зміг розуміти.

Та я б ще міг з цим примиритись, коли б «Правда» давала хоч що-небудь живе, інтересне. А то мертвячина та схоластика, – навіть в статтях про такі речі, як твори Шевченка. Я мусив написати приятелям на Україну, щоб не винуватили мене, що нема моєї праці в їхньому органі і, звісно, не пожалував пера, щоб висміяти схоластику того органу. Получив я відповідь, що самі приятелі мої (основателі «Правди») аж в сум прийшли, прочитавши «Правду», а особливо статті про Шевченка, і що Костомаров, перед котрим читано мій лист, згоджувавсь, що я в ньому вірно схарактеризував «бездарність і тупійство» тих статей і всього галицького змісту «Правди». Певно, авторитет Костомарова поміг тому, що українські приятелі написали у Львів, чому там не печатають моїх праць. Зайшла об тім переписка і з Віднем, і з Навроцьким, котрий мусив був стати в редакції «Правди», але його, як писали мені, Голуховський переніс навмисне «на Мазури», щоб відірвати його від «Правди». В один майже час получив я листи від Навроцького і від приятеля-січовика, що моїх праць у «Правді» не печатають через те, що редакція бачить там «саму негацію й нічого будуйчого».

Це мене вхопило за живе, і я, знову покинувши свого «Непобідимого Мітру», сів писати довгий огляд, котрий потім появивсь під назвою «Література російська, великоруська, українська й галицька». Там я задумав критично переглянути всю тодішню українофільську і народовську ортодоксію, показати її безосновність перед реальними обставинами й потребами, зробити те ж саме і з ортодоксією москвофільсько-панруською, – а нарешті дати нарис реалістично-прогресивного українства й панруськості зовсім на інших підставах. Замір мій ліпше всього вкладавсь у motto: Destruam et aedificabo![8] Але, посилаючи першу частину своєї статті Навроцькому, я побоявсь, що таке motto покажеться претенціозним, і перемінив aedificabo на aedificibitis, причому з нервозності навіть якось помилився. До посилки додав Навроцькому гарячий лист, котрий, певно, пробрав його до живого, так що незабаром початок моєї праці появивсь у «Правді» з дуже симпатичною для мене приміткою. Потім минає місяць, другий… нема в «Правді» дальше моєї праці… Питаю, чому? Але зі Львова нічого не пишуть, а з України, з Ряшова, з Відня знову пишуть про негацію…

Незабаром случилась нова пригода, з приводу котрої я вступив у новий конфлікт з «Правдою». То було святкування шевченківського дня в Цюріху в 1873 р. В той час зібралось кілька русинів-галичан у Цюріху, де вони вчились в політехніці, і також набралось чимало українців з Росії, між котрими були й такі, що признавались до національності української, але частина вважала себе «русскими», тобто не ділила себе національно від великорусів, хоч деякі з них і не цурались українських симпатій. Кілька чоловік киян, що були там, переїхали через Відень і за рекомендаціями моїх приятелів бували в «Січі» і познакомилися там з галичанами. По їх словам (власне, покійника Зібера і безнадійно тепер хорого Сергія Подолинського), «Січ» зробила на них чудне вражіння, особливо на однім вечірку, де були попи-депутати рейхсрату і де подавали «білу каву» від якогось «совітника» (чи не Лавровського?). Голова «Січі» виголосив промову, в котрій, між іншим, гаряче говорив про прихильність галицької молодіжi «до своєї питомої церкви». «Та то він бреше!» – прошепотів на вухо Зіберові і С. Подолинському один січовик, котрий раніше вже був знакомий з одним з моїх приятелів, що був у Відні зі мною, і котрий бував за чічероне киянам у Відні.

«Та то він бреше! Він такий же атеїста, як і ми з Вами! То ж він таке говорить тільки для гостей!» Але з деякими січовиками наші вандрівники-кияни вступили в добрі стосунки, здобували для них книги і для більшої взаємності виписали «Правду» в цюріхську «русскую библиотеку», в котрій висів, між іншим, і портрет Шевченка. Познакомились ті кияни і з цюріхськими галичанами, котрі зложили в себе «Русский кружок». Тілько в цьому кружку киянам прийшлось наткнутись на ворожий собі вплив, котрий ішов із польського Раппершвільського музею, де був тоді директором звісний д. Духинський, що писавсь завше під своїми працями: Prof. Duchinski de Кіef.

Звісна теорія д. Духинського про тотожність русинів і поляків і про монгольство москалів. Теорія та була образно намальована на одній стіні в Раппершвільському музею: географічна карта Восточної Європи; на меридіані,, приміром, Калуги проведена лінія: на запад від неї написано: Rасe аrіenne, constitution individualiste et liberale[9]; восточна половина поділена на паралелі, приміром, Орла, лінією, на північ котрої написано: rасе finnique (finnoise), constitution communiste[10], а на південь: rасе turque (чи tatare), constitution despotique[11]. На западній половині красувалось, крім того: Polianes (Polonias)[12] на Віслі і Polіаnes на Дніпрі i Pologne Russie[13] через усю половину, а на восточній – Moscovie[14].

Москалі образно являлись помішаниною фіннів з турками, комунізму з деспотизмом, однаково чужих арійцям-полянам з Вісли і з Дніпра!

Якраз же тоді уся молодіж російська в Цюріху (душ до 200), москалі, як і українці (між студентами майже 75 проц[ентів] були з України), були гарячі соціалісти. Цюріхські ж поляки, навіть студенти, виступали вороже против цієї молодіжі, а надто проти студенток, навіть агітували проти них серед німців; галичан же відбивали від усяких взаємин з росіянами, навіть з українцями, намовляючи їм, що коли ті держаться з «москалями», та ще й з соціалістами, то вже вони не українці і не арійці навіть.

Таке саме розказував і мені галичанин С. С., коли я прийшов у «Русский кружок», запрошений туди д. В. Нагірним, котрий сам не цурався москалів, а тим більше українців. Я ж вступив у кореспонденцію з д. Нагірним ще з Флоренції, прочитавши одну відозву його з Цюріха і в галицькому «Слові», й у «Правді», після чого я послав для «Русского кружка» наші київські видання і кілька інших українських книг.