Розділ «ДІЯ ДРУГА»

Омелько. А справді, і я знав її.

Іван. Та справді ж, справді у решеті дірки! Ех, ви, неграмотні! Ану вгадайте другу!

Маруся. Та ти-бо не забігай наперед, перш цю скажи!

Іван. Ти ж така догадлива! Чи вже й досі не догадалась? Чотири чотирники – оці чотири пальці, п’ятий кавунник – оцей палець, кривулиця – ложка, тин – зуби.

Деякі. Тю, диви!

Маруся. Ану, я загадаю!

Іван. Ох, ти, моя зозулечко! Ану-ну, загадай!

Маруся. Що буде, як козі мине сім літ?

Іван. «Мати привела Каленика, та не скажу, як зовуть!» Восьмий год піде! Ну, вже й загадку видрала! А що, братця, значить «Андрій, сім верст, по коліна»?

Христя. І де він, матінко, повидирав цих загадок?

Іван. Це, бачте, так було: йшли три чоловіки над річкою, а їм назустріч іде чабан. Вони всі троє і запитали його заразом: один пита «Як тебе звуть?», другий – «Чи далеко до села?», а третій – «Чи глибока ця річка?». Він їм усім трьом і відповів заразом: «Андрій, сім верст, по коліна». Ну, годі теревені правити! От коли б це хто заграв, хоч на губах, доки музики прийдуть, я б учистив козака!… Ге, коли б ви, братці, знали, яке мене лихо спіткало!… Аж до плачу мені доходить!

Омелько. І певно, що лихо велике, бо й тварь тобі зморщило, неначе постіл.

Маруся. Єй-богу! Це вже знов щось вигадав!

Іван. Еге, добрі вигадки! Коли б тобі так, як мені, то тобі і голову повернуло б назад потилицею.

Маруся (зареготала). А хіба у мене голова потилицею наперед?

Іван. Догадалася! Знаєте, панове товариство, хотів я порадитись з вами, що оце восени вже хочу женитись; годі вже бурлакувать! Та не знаю, яку мені й брати: чи сліпу, чи криву, чи безносу, бо проста не піде за мене! От добре моєму побратимові Семенові, що йому й на думку не спада женитись!

Семен. От чортів парубок, яке приклав!

Одарка (засоромилась). Тебе, Йване, і за ніч не переслухаєш!

Іван (до Одарки). І ти обізвалась? Так і видко, що заміж не хоче!

Регіт.