Розділ «IV»

Никон сьорбав простиглий чай не хапаючись та все зорив по малюнках і пильно додивлявсь до їх, зацікавлений такою новинкою, якої він зроду не бачив.

– Я оце прочув, що ви прибули з Києва, і зумисне зайшов до вас, щоб позичить яких-небудь книжок для читання, – сказав Никон згодом, обернувшись до доктора.

– Я навіз деяких книжечок. Коли маєш охоту до читання, то й позичу. Он дивись! Ото нові українські книжечки, що повиходили недавнечко.

Никон узяв у руки книжечки й переглядів їх з цікавістю.

– Оці українські книжки найбільше припали мені до вподоби, бо я все дочиста розбираю, що воно понаписувано. Та вони таки цікавлять мене й тим, що в їх писано все про нас, селян, та про наше життя, – сказав Никон.

– Та Никон таки тямить багацько в цій справі, бо напам’ять знає сливе усього Шевченкового «Кобзаря». Він і сам складає українські вірші. З його таки добрий віршомаз, – обізвався фершал.

– Напам’ять – не напам’ять, а «Кобзаря» я прочитав усього, та ще й не раз. Я дуже люблю читати вірші, та ще й писані нашою сільською українською мовою. І читаю. І ніби все співаю та й співаю. І начитаюсь, і ніби воднораз і наспіваюсь досхочу. Аж на душі стає легше й веселіше, – сказав Никон.

– А другим хлопцям ви читали які книжечки? – спитав доктор, переходячи з ти на ви, бо йому стало ніяково тикать на такого парубка, котрий багато дечого прочитав.

– Читав. Я достав «Катерину» та «Наймичку», достав «Сіру кобилу» та «Голку». Та з тією «Сірою кобилою» було мені чимало клопоту. Трохи не з усього кутка натовпом збіглись до мене парубчаки, навіть і чоловіки, та все: «Читай та й читай ту «Сіру кобилу»! Вже вони мені аж остогидли, бо надокучили.

– То ти читай їм оці новіші книжечки, – сказав доктор.

– Спасибі вам за цю раду! На селі трудно доп’ясти будлі-яку книжку. А коли оце ви навезли нових книжечок, то й люде читатимуть назахват, і я сам читатиму для їх. Людей на селі треба всіх вчити й напутювать, бо усі люде брати і всі повинні поважать й любити одно другого і дбать для всіх, як для рідних братів… Я й жидів не цураюсь і не тямлю, навіщо то інші люде нехтують ними… Усі люде на світі брати.

«Чи не штунд часом оцей Никон?» – майнула в Уласевича думка.

Вчитель і фершал одрізали собі по шматку ковбаси й почали полуднувать.

– Полуднуй, Никоне, – сказав Яків Кирикович.

– Не хочу. Спасибі вам! Та мені якось і не припадає до смаку м’ясище. Їси та й несамохіть все міркуєш, що люде закололи свиняку, неначе якісь лиходії, абощо. Це ж все одно, шо душогубство. Якось воно трохи ніяково; аж гидуєш, як їси, хоч я й не гидливий вдався.

– Але ж усі люде, без сорому казка, ріжуть воли й вівці та й пживають м’ясо собі на поживок, не дбаючи про те, чи годиться їсти свіжину, чи ні, – обізвався вчитель.

– Воно то так. Але хто має право різати й колоть усяку животину, коли бог сотворив кожне створіння задля того, щоб воно жило? Як на мене, як на мій погляд, то не треба б і животин різать, і нічого не вбивати, навіть мух і комарів не душить; нічого не вбивати й не різать, шо животіє на світі, – сказав поважно Никон.

– А як в вас заведеться нужа або блохи? Невже й нужі не можна вбивать? – спитав всмішки вчитель.

– Атож! І нужа, й блохи, і блощиці, і усяка непотріб – все те створіння боже, і не ми дали йому живоття. Нужу можна й не заводить на собі, або коли завелась, то можна скинуть з себе. Нехай животіє будлі-деінде. А блощиць і тарканів в нас у хатах нема й заводу. То в місті цього добра є доволі.

Уласевича й справді зацікавила така Никонова філософія, що скинулась на буддійську. Він був певний, що Никон штунд або принаймні має потяг до штунди.