Розділ «І»

– Таке одоробало і виходе заміж?! Це диво та й годі! – обізвалась тихо Таїса Андріївна.

– Таке опудало, що ним тільки б горобців в коноплях лякать! – ляснула осудлива й зависна Мелася.

– Таке неповертайло виходе заміж… бо в неї багацько грошей. Ще й жених її непоганий, – сказала Текля Опанасівна.

– Якби приставить йому довшого носа та трохи пообтинать ножицями здорові вуха, то, може, тоді й був би гарний, бо… він капловухий, – сказала Мелася трошки з злістю. – Я б зроду не пішла за його заміж.

– Диво та й годі! – промовила Текля Опанасівна й насилу вдержала зітхання, що Меласі вже стукнуло двадцять сім год, а вона ще й досі дівує й не знайшла собі навіть і капловухого жениха.

– А оце, вже вертаючись додому, зостріла на Хрещатику мадам Позаторіцьку, жінку нашого доктора. Яке чудове осіннє оксамитове пальто привезла їй з Відня одна приятелька! Сизо-сизо-сіре, довге аж до землі й навкруги облямоване білими страусовими перами поза шиєю й по полах аж до самісінького долу, – розказувала Люба й малесенькими ручками обвела себе поза коміром і до самого долу.

– Як гарно! – сказала Таїса Андріївна.

– Ой! не дуже! – обізвалась Текля Гуковичева.

– Справді не дуже гарно, а більш того що погано, – сказала Мелася. – Це щось схоже на епітрахіль або на дияконський орар. Якби ще до цього дать в руки кропило й кадило, то з Позаторіцької вийшов би протопоп, що ладен зараз заспівать алилуя. Я зроду-звіку не наділа б такого пальта з епітрахілем…

Богобояща Таїса Андріївна була зобиджена Меласиною легковажністю, неповажанням епітрахілів та орарів і насупилась.

Мелася опам’яталась і прикусила язика. Вона й забулась, що хазяйка та й її мама дуже богобоящі й трохи навіть клерикали. Сама Мелася була матеріалістка, зовсім не прихильна до церкви та до батюшок.

– Любко! а скажи, будь ласка, яка теперечки мода на осінні капелюші? А покажи лишень нам модний журнал! – сказала Мелася.

Люба побігла в кабінет і винесла звідтіль три останні номери модного паризького журналу. Усі чотири дами вхопили номери й кинулись до їх, як бджоли до меду. Вони переглядали малюнки й усякі зразки суконь і, очевидячки, грались цим, як діти ляльками. Награвшись донесхочу, гості знов розпитували про своїх київських знайомих, перебирали їх усіх язиками до останньої людини. І недобре гикалось в той час деяким їх знайомим в Києві.

– Чи ви знаєте, що стара Борковська насилу вже володає руками й язиком? Мабуть, незабаром вмре, – сказала Люба.

– Яка ти, Любо, добра! І недужими цікавишся, – сказала Текля Опанасівна.

– О, моя Люба, господи, яка добра! – обізвалась мати. – Вона знає, хто тільки слабує з наших сусід, – сказала Таїса Андріївна.

– Ходе одвідувать їх чи, може, й сидить коло недужих? – спитала Мелася. – Я б зроду не сиділа коло слабих… Якби мені заманулось добродіять, то я знайшла б для себе інший спосіб добродіяння, тільки не цей.

– Ні! – обізвалась Таїса Андріївна. – Люба дуже боїться слабих, але через телефон щодня розпитує, як почувають себе недужі: чи їм получчало, чи погіршало.

Люба й справді була почутлива й добра, але в неї спочування до слабих було тільки на язиці. Правда, що вона розпитувала за слабих знайомих, знала, кому получчало, кому погіршало, хто на що кородиться, але тільки задля того, щоб за це все базікать по гостинних, як за новинки в місті.

Люба знялась з крісла й швиденько почимчикувала до кабінету. Незабаром вона винесла двоє гарненьких віялець з золотими китичками коло держалн.