– А почому платили за цей плис в портьєрах? – допитувалась мати.
– А які пишні високі лампи! Почім платили за лампи? – знов питала дочка.
– Дорого платили, бо мебіль художня; купували в магазині Кона, – обізвалась Таїса Андріївна, милуючись обставою.
– Певно, в Елпідифора кишені дуже позапорожнювані грішми! – промовила Текля Опанасівна.
– Ой, певно, це все недешево коштує! – обізвалась Мелася.
– Та це, сказати по правді, я продала свій дерев’яний домок, свою халупку та половину грошей оддала за довги, а за другу половину посправляла оце все, щоб обставить кімнати і гарно, й естетично, бо й сама люблю усе гарне, і молоді люблять незгірше мене усе пишне. Такі вже вони обоє вдались на вдачу.
– Така пишнота, така краса, що аж мене взяла хіть обставить свої кімнати трохи краще. В мене ж дві дочки на виданні, – стиха промовила Текля Опанасівна.
– То й обставмо! Чому ж пак і нам не обставить покоїв? В нас в горницях усе таке старе та не модне, що й сором буде, коли часом ненароком будлі-хто заскоче до нас з Києва, – сказала Мелася.
– І обставили б, та грошей бігма теперечки, – сумненько промовила мати.
– Адже ж купують у нас десять десятин наші мужики… То продаймо та й обставимо хоч світлицю та кабінет.
– Нехай лишень перше подумаємо та поміркуємо з татом, та вже потім, може, й зробимо діло, – сказала з задумою мати.
– А чого тут довго міркувать? Маємо доволі грошей в кишені, то таки зараз принаймні хоч наберім на оббиття та на гардини чи оксамиту, чи отакого самого гарного плису, – сказала Мелася.
– І то гаразд: щоб по двічі не тарабанитись до Києва, – обізвалась Текля Опанасівна, трошки подумавши.
– Авжеж понабирайте зараз! Нема чого длятись та гаяться, бо, може, оце несподівано женихи шусть у хату! – промовила Таїса Андріївна.
– Що правда, то не гріх! – одповіла Текля Опанасівна.
– Як ми скінчили оцю обставу, то Елпідифор зараз покликав фотографа, і він поздіймав картинки з світлиці: одну просто од дверей, другу з отого куточка, третю з отого, а четверту з його кабінету. Це все на пам’ятку, – промовила наївно, по-дитячому Таїса Андріївна, – бо молоді обоє люблять ті куточки, де сиділи вкупці та милувались… Це на приємну згадку в дальші часи. А ось ходім лишень та подивіться, як зять обставив свій кабінет. Варто теж подивиться! В його теж багато вподоби, як і в Люби. Ой як він любе пишноту, як він любе все гарне! То вже йому, певно, бог так дав.
Таїса Андріївна повела гостей в кабінет. І в кабінеті була обстава так само багата й зовсім не по Елпідифоровій кишені. Серед кабінету стояв довгий писальний стіл з неполірованої дубини, чудово поцяцькований вперемішку горіховим та червоним деревом. По обидва боки стояли качалки-крісла, навкруги оббиті червоним плисом. Далі стояла дорога кушетка. По стінах були почеплені чудові полички для паперів, облямовані золотими торочками. Скрізь були порозкидані дзиґлики та стільчики. І нігде в кабінеті і в покоях не видно було ні однісінької книжки, навіть для людського ока, як інколи кладуть в багатих світлицях по столах.
І мати, і дочка, та й сам Елпідифор ніколи ніяких книжок не купували й не читали. Провадили вони часом розмову за театр, за артистів та театральні модні вистави, а найбільше за модні оперетки, котрі доводилось їм бачить. І в цьому була уся їх просвітність…
– Ой прехороша обстава! І тут хороше! – говорила мати.
– Що гарно – то гарно! Та з яким розумінням та вподобою усе дібрано! Яка тонка, аристократична вподоба в Люби! Як вона в цьому знається! – лепетала Мелася.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Неоднаковими стежками» автора Нечуй-Левицький Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „І“ на сторінці 3. Приємного читання.