Розділ «XI»

– А це сьогодні розлютувавсь та пожбурив тарілкою на куховарку. Здурів чоловік зовсім! Мабуть, і на мене швидко швиргатиме тарілками, – сказала Люба, трусячись од морозу.

– Ну, цього ти йому не дозволяй. Для тебе лучче, щоб ти швиргала на його тарілками, а не він на тебе. От я так, мабуть, швидко шпурлятиму тарілками на свого Уласевича, як він битиме байдики й мене не любитиме.

– Та ти, серце Меласю, таки наглядай за ним добре, бо – якось влітку пішли ми в Царський садок гулять, коли дивимось, а на веранді в Шато за довгим столом бенкетує відома в нас компанія гультяїв. Дивлюсь я, а між ними стримить і твій Мишук…

– О, бач! Я це і вгадувала, – аж писнула Мелася. – Були з ними й ті співачки з кафе-шантана?

– Атож! Без їх в цих гультіпак ніколи й «вода не освятиться», як кажуть в приказці.

– Постривай же ти, нікчемне мурло! Он де він марнує мої грошаки! А діла не робе, все складає на батькові плечі, – сказала Мелася.

Ще вони, певно, довго балакали б та трусились на морозі. Але Люба кинула оком вздовж улиці вгору і вгляділа, що з гори йде її знайомий урядовець. Вона боялась його очей, бо в його очі буцімто були наврочливі.

– Ой лишечко! Ондечки йде Короткевич! Я оце поправилась і поздоровшала. А як тільки він скаже, що я поздоровшала, то так, каторжний, одразу й наврочить своїми баньками.

– Ну, бог зна що ти верзеш. Я не вірю в ті уроки. Це нісенітниця, – сказала Мелася.

– Еге, добра нісенітниця! Коли тільки скаже, що я поздоровшала та гляне на мене своїми очинками, то я другого дня й заслабну. І мама так само. А оце колись як наврочив одного німця Шмідта, то він заслаб та й умер, – сказала Люба.

– Таки зараз вмер? – спитала з дива Мелася.

– Він наврочив його весною, чи що, а восени вже німець і дуба дав.

Люба ненароком зирнула в дзеркало, що було вправлене в стіні коло магазину, і вгляділа, що в неї ніс посинів і вона попоганшала. Люба затулила синього носа муфтою. А тут вже наближався Короткевич з страшними наврочливими очима…

– Ой ненько моя! Як же я змерзла. Вже й ноги одубли. Меласю, приходь до нас на чай! та не барись! А як прийдеш, то й не шарпай за дзвоник: засув буде одсунутий, бо ми тебе з нетерплячкою ждатимемо, – сказала Люба на прощанні і без сорому побігла на гору прудко та швидко, щоб хоч трохи розім’ять та нагріти закоцілілі ноги, та все затуляла синього носа.

Люба прибігла додому, вбігла в материну кімнату з слізьми в очах і почала бігати од кутка до кутка.

– Ой мамочко! Мабуть, пропали мої пальці й пучки. Мабуть, я й ніс і вуха поодморожувала, – не говорила Люба, але аж вищала од болісті в пальцях.

– Ой як мені боляче! неначе пече мене в пальці.

– А чого ж ти так задлялась на вулиці, що аж трусишся, неначе тебе трусить трясця?

– Та то, мамо, не я винна, а Мелася. Стріла мене на Хрещатику та як почала молоть язиком, як почала тарабанить, то я стояла, стояла, дріботіла та тупцяла ногами, насилу видержувала. А вона все меле та й меле, що й кінця не було. Ну вже й правда, що сорока! Мелася з тих лепетух, котрим треба тільки вважливого слухача, щоб вона молола язиком, а він тільки слухав та мовчав. Так лепече, що мені не дала й словечка промовити й навіть рота роздявить. А мені доконче бажалось дещо їй розказать. Одже ж не дала! Забила мені баки, заморочила голову й трохи не запагубила мене на морозі на смерть. А бодай її нечистий узяв! Добре їй, що гладка, як піч, то й не змерзла. Ой пропали ж мої ніженьки й рученьки! Не дай господи, як я оце одморозила собі носа. Я тоді застрелюсь.

Люба аж злякалась, уявивши собі, яка то вона буде красуня з одмороженим синім носом. Од теплого повітря в покоях в Люби зайшли зашпарі в пальці. Люба од болісті в пальцях аж кляла Меласю.