– Чи ти пак, Меласю, знаєш, що ми достали вчора запросини аж на двоє весіллів? Ніна й Галя виходять заміж. Одно весілля буде в середу, а друге в четвер, – задзигорила Люба.
– Обидві виходять сливе заразом? Ото диво! А дівували вони обидві таки довгенько; нігде правди діти, – сказала Мелася, начебто вона сама й не дівувала довгенько. – А наш сусід Некрашевич, – тягла далі Мелася, – таки набачив собі молодуху; довго вередував та перебирав, а таки мусить незабаром надіти золоті кайдани. Йому впала в очі Марусина сестра.
– Ота смугнаста! Ну, варто було так довго перебендювать! – обізвалась Люба. – А чи знаєш, що в нас у Києві позавчора трапилось? Актор драматичного театру Сологубов застрелив свого товариша, актора Голубкова.
– Застрелив на смерть чи тільки підстрелив та поранив? Ох мені лихо! Такого артиста! такого красуня!
– Застрелив од одного разу. Сологубов довідавсь, що його жінка втекла од його й пробуває в Голубкова. Ото ж вранці він і ввірвався в його житло. Той саме тоді вмивавсь над умивальником. А Сологубов і питається в його: «А де моя жінка?»
– А де ж вона справді тоді була? – спитала Мелася.
– Кажуть, стояла за ширмою, притулившись у куточку до груби. А Голубков і каже: «Одчепись од мене! Йди собі геть, коли од тебе й жінка пішла геть». А той як торохнув з револьвера, так Голубков і покотивсь на підлогу з милом в руках. Не встиг і рушником втертись, – лепетала Люба.
Тим часом надворі поночіло. Мороз цупив, аж блискітки почали літать проти одлиску з неба, аж опар знімався в повітрі. Пальці на ногах мерзли і в Меласі, і в Люби. Вони дріботіли ніжками, тупцяли на одному місці й усе розказували про новинки. А цікаві новинки все десь брались і сипались, як з мішків. Вони обидві вже не слухали та перебивали одна одну й говорили обидві разом.
А мороз все міцнішав, вже почав шпигать Любі в ніс, в щоки, аж в неї сльози виступили з очей. Мелася вже трусилась, як у пропасниці, але не могла вдержать язика. Обидві почували, що вже непереливки. Але Любі знов спала на язик одна новинка.
– Чи ти пак, Меласю, знаєш, яка тепер зміна стала з Елпідифором, як начепив орден через плече й звізду на грудях? Він теперечки неначе збожеволів, коли ще й передніше не був трохи божевільний. Таке витворяє, таке виробляє, хоч збирайся, впаковуйся та й з дому кудись мандруй!
– Певно, витворяє те, що й мій безтямкий Уласевич? – промовила Мелася.
– Де там! Твій Уласевич і не зможе того витворять, бо йому, бач, не почепили ордена через плече. Та й добре, що не почепили. Принаймні він назавжди зостанеться людиною, як і всі люде. А мій Елпідифор неначе сказивсь: десь узялась пиха та якась несамовита гордовитість. Задирає пику вгору перед усіма, навіть передо мною, несеться аж до хмар. Зовсім наче здурів чоловік! Йдемо ми раз якось по вулиці, а на переулку спиняє нас звощик; підбіг конем, та й спинився трохи не під носом в нас, та й каже веселенько: «Сідайте, барине, я вас одвезу». Елпідифор як спахне, як криконе на всю вулицю:
«Який я тобі барин! Я превосходительство! Як ти смієш так мене звать? Чого ти спинився тут, трохи не наїхав нам на чоботи?» Кричав він, верещав, а далі лусь його кулаком у спину! Звошик, мабуть, був нахабний. Як наробе ґвалту! «Чого ви штовхаєте мене кулаком? Я вас позиватиму в суд! Хто дав вам право штовхать мене в спину?» Наробив ґвалту на всю вулицю. Люде почали збігаться звідусіль. Та я вже якось втихомирила звощика, попросивши вибачить за цей Елпідифорів дурний вчинок.
– Мій Уласевич ледащо, зовсім-таки ледащо. Нічого не робе й татові не стає до помочі в хазяйстві. Все десь тиняється і взимку і влітку, завсіди швендяє по гостях, їзде на карти, а більш за все, сливе щодня, кисне в того навісного сусіда, спортсмена Некрашевича: грається кіньми вкупі з ним та бавиться в Києві спортом. А в робочий час то вже домує та з нудьги никає по парку, як голодна жидівська коза по місті.
– Мене вже не тішить і те, що він мене кохає. Остогид він мені, – сказала Люба.
– Твій Елпідифор хоч щиро любе тебе й жалує, аж падкує коло тебе. А мій же то ледащо й не падкує ні коло чого, і кидає мене саму сливе щобожого дня: все сидить у того Некрашевича та грається кіньми або грає в карти, – промовила Мелася.
– А в тюрмі, коли йому чим не догодить якийсь служник москаль, то він його зараз лясь по морді! Дає помордаси всім, в кого влучить. Про це вже скрізь по місті говорять, а мені сором з ним вкупі показаться між люде й ходить по вулиці. Зовсім сказився чоловік! А зависний та ревнивий, то не доведи боже! Мені не можна з паничами ні танцювати, ні навіть розмовлять. Зараз так і вчепиться, неначе кліщ у вівцю. А оце раз якось йду я з ним по вулиці, а гімназисти саме виходили з гімназії нам назустріч. Троє з їх спинились та й дивляться на мене, бо й як я гуляю на Хрещатику, то багато паничів спиняються та дивляться на мене. А він як закричить на їх, мов сказився: «Чого ви спинились? Нащо ви дивитесь на даму? Я вас зараз одведу до інспектора». Я тобі кажу, хоч вибирайся од його на другу квартиру, бо вже сором ходить з ним по вулиці.
– То й виберись! Кинь його ік дідьку! Ти ж не вінчана з ним, – сказала Мелася.
– Коли ж, серце, в нас нема вже й шага в кишені. Елпідифор сипле грішми, як половою. І хабарці нічого не помагають.
– Це погано. Я цього не сподівалась, – сказала Мелася.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Неоднаковими стежками» автора Нечуй-Левицький Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „XI“ на сторінці 3. Приємного читання.