Розділ «IX»

Леміщиха передала слова Лемішки синові.

– Швидше загину в цім жидівськім смітнику, ніж перейду знов до Лемішки; до загину тутечки ладна сидіти! От що! – одказала Зося Якимові. – Коли старий хоче щось нам уділити, то нехай передасть нам сюди.

Зося сподівалась, що вона недовго-таки житиме на смітнику. Вона сподівалась недалекої смерті старих і з нетерплячкою цього ждала.

Лемішка пішов до протопопа, записав півтори тисячі карбованців на дзвін і дав сто карбованців на помин душі своєї й жінчиної «со чади». Швидко сторгували майстрів, швидко лився великий дзвін. Все місто загомоніло про Лемішку, про дзвона.

– Поспішайте, майстрі! лийте мерщій дзвона день і ніч! – просив Лемішка. – Нехай моїм дзвоном задзвонять по моїй душі.

А тимчасом, щоб вилився голосніший дзвін, пустили брехню, що старий Лемішка несподівано вмер. Перший прилетів до Леміщиної хати старий Пшепшинський і невимовне здивувався, стрівши Лемішку на самім порозі хати. За ним слідком вшелепавсь дяк в двір з псалтирем під пахвою, потім диякон…

– О, голосний буде мій дзвін! – зареготався Лемішка, частуючи свата і церковний причет.

– Ото ж певний знак, що ви, сватуню, будете ще довго-довго животіти, – говорив Пшепшинський солодким голоском.

– Та либонь не всі люди будуть цьому раді! – одказав Лемішка. – Чи не прибігла часом моя люба невісточка? – подумав він.

Одного тижня заворушилось ціле місто. Дзвона привезли і поставили коло дзвіниці. Дітвора сиділа кругом дзвона, повитріщавши оченята. Всі збирались на цвинтар дивитись на дзвона. Після служби протоєрей покропив дзвона і поблагословив тягти на дзвіницю. Ввесь цвинтар був залитий народом. Лемішка стояв коло самого протопопа, в синьому суконному жупані. Коло його збоку тулилась Улита. Сонце ясно освічувало сотні чоловічих і жіночих голів. Швидко потягли і почепили дзвона на його місці. Всі дзвони здавались проти його малими його дітьми. Вся громада ущухла і ніби замерла. Всі ждали першого благовіста; всім хотілось почути, яким голосом зареве здоровий дзвін. Діти пороззявляли роти і повитріщали очі на вікна дзвіниці. Тільки високо на дзвіниці було чути, як голосно командували чоловіки, заряджував рядчик.

– Вже! – гукнув хтось на дзвіниці. – Вже, вже! Почепили! – зашепотіли всі люди і заворушились сотні голів, як та комашня.

Всі насторочили вуха.

Коли це вдарили в новий дзвін раз, другий, третій… Рівно, плавко, голосно полився голос над цвинтарем, над містом. Мідь ревла і дзвеніла, аж хрест трусивсь та хилитавсь на дзвіниці. У всіх людей заворушились руки. Всі хрестились і молились.

– Трохи не такий дзвін, як у Києві в Лаврі..

– Якраз такий, як в Софії, на Старому Києві…

– Ні! буде такий, достоту, як в Братському на Подолі або в Михайлівському у Варвари.

Такі слова було чути скрізь на цвинтарі.

Всі люди розходились, молились за Лемішку, поминали його на ймення так, що декотрі ті слова долітали до його вуха. Лемішка стояв поважно. Добром світилося його лице, а Улита стояла, згорнувши руки, мов преподобна, наче й вона вже присвятилась.

– От тепер і вмирати не страшно! – промовив Лемішка до жінки. – Будуть за нас люди пам'ятати, будуть поминати і молитись за наші душі.

Протопоп попросив Лемішок на громадський обід у титареву хату. Лемішка з жінкою сиділи коло духовенства на пошановних перших місцях. Всі їм дякували, всі їх частували, всі очевидячки їх поважали. Тільки було й мови за обідом, що про дзвони. Один Яким сидів насупившись, мало випивав, мало балакав, йому шкода було потрачених на дзвін батьківських грошей, що мали бути колись його грішми. А Зося сиділа дома і, почувши нового дзвона, аж стурбувалась: почала бігати по хаті і клясти нового дзвона і свого тестя Лемішку.