Розділ «IX»

– Де ж таки таку велику паню звати вітрогонкою! – обізвавсь Лемішка. – Тільки не говіть-бо вітру своїм хвостом, бо кашель мене от-от задушить. Кахи! Кахи! – кахикав Лемішка.

– Я пані! – промовила Зося, притуливши палець до грудей, ніби показуючи на себе. – Я зробила честь вашому домові, що ввійшла в його.

– Будемо за те повік бога дякувати! – сказав Лемішка, поглянувши на образи. – Де ж пак, таке щастя?

– То ви мене маєте за свою наймичку, чи що? – кидалась і сікалась до його Зося вже з кулаками.

– Доглядайте господарства, не справляйте так часто балів, наче якихсь весіллів, помагайте старій матері, – навчав Лемішка. – А то ви все справляєте посиденьки та походеньки, мов навспряжки дуже вже велика пані, згорнувши ручки! Тільки хліб дурно збавляєте!

– І ви мені смієте давати пораду, навчати, як от у мужиків буває?

– Не справляйте дорогих суконь, та ще й набор, то й гроші матимете, як і ми, старі, маємо… Хто дбає, той має. А нестатковиті та непомірковані люди ніколи нічого не надбають, а що мають, то й те прогайнують швидко.

– Якиме! Якиме! ходи сюди! – зарепетувала не своїм голосом Зося, бліда аж біла, як крейда.

Яким спав і дуже злякався, почувши через сон несамовитий крик Зосі. Він миттю кинувся до дверей.

– Квартиру давай мені! Зараз! Одної години не буду я в цьому домі! Чого ж ти витріщив баньки? Іди шукай квартири.

Яким, розшолопавши діло, тихо повернувся до ліжка, ліг і заплющив очі. Зося побігла слідком за ним.

– Чого ти ліг? Вставай та шукай квартири!

– Бог зна що видумуєш ти, Зосю! – промовив сердито Яким, – це ти, певно, жартуєш.

– Квартиру давай! – закричала Зося і застукотіла кулаком по столі.

Яким підвів голову, лупнув сонними очима і знов ліг…

– Ой, боже мій, боже мій! – зоголосила Зося, впала на канапу і залилась слізьми. – Всі мене тут обіжають, трохи не б'ють! Усі знущаються надо мною!

– Схаменись! Який там ворог тебе б'є! – крикнув Яким з ліжка.

Зося почала зомлівати й плакала. Яким мусив устати і кинувсь до неї.

– Жінка твоя зґедзкалась; вже геть-то опришкувата вдалась! – промовив старий батько через поріг і пішов до пекарні.

Зося хлипала, аж стогнала. Якимові стало жаль її. Він почав прискати на неї водою, обмочував їй виски, лоб, втихомирював.