Розділ «IX»

– Лучче не питиму до смерті чаю, ніж маю позичати в твого батька.

– Про мене, як хочеш! – одказав Яким.

Зося плакала. Неясно сліпала свічка; поноча було в хаті. Непривітно дивились стіни, вікна. В скрині було порожньо; гроші були потрачені, бо мусив Яким заплатити за житло за три місяці вперед, а то б не пустив жид на квартиру. Та й грошей було обмаль.

– Зосю! вертаймось до батька. Бачиш, яке наше життя! – сказав Яким.

– Лучче отут загину, ніж маю перепрошувати твого батька, – одказала Зося.

Коли це рипнули двері. В хату ввійшла Леміщиха і почала розв'язувати велику хустку. Витягла вона звідтіль чай, великий шматок сахару, велику свіжу пухку паляницю, десяток здорових яблук, розіклала всі ті гостинці на столі, потім поставила на вікно глечик свіжого молока; з другої хустки витягла чималий шматок сира, горщик свіжого масла… Як добрий геній, вона принесла це все від щирого, люблячого материнського серця, тишком-нишком, щоб старий про те не відав. Швидко закипів самовар. Зося сиділа за столом, наливала чай, тішила очі всяким добром і поцілувала в руку Улиту Сидорівну за те, що вона одна любила, й пестила, й жалувала її, як рідна мати. На прощання Улита Сидорівна обіцяла заплатити жидові, нишком од старого, кільки десятків карбованців за дорогу Зосину сукню, набрату набір, щоб тільки жиди не чіплялись до неї і не робили їй сорому.

Так жили Лемішковські довгенько на новій квартирі. – Зося ні разу не була в свекра, не думала його перепрошувати та просити вибачення, а старий Лемішка теж не любив кланятись нікому. Зося неслася вгору своїми панством та шляхетством; Лемішка був гордий своїми літами, сивою головою, хазяйством і своїми грішми.

– Не я виганяв невістку з сином, не я буду їх й просити. Вгодно – нехай живуть, а неуподобно – про мене, як знають, – часто говорив Лемішка сусідам.

Такі були його слова, та не така була думка в душі… Зося одібрала в його сина й унучка.

Настала весна. Зося не приходила до старих. Почалося літо, кімната Зосина пустувала. Сумно й тихо стало в Лемішки в домі після шумливого, веселого життя молодої сім'ї. Не гомоніли жваві гості в кімнатах в молодих до півночі, не плакала дитина, не вештались слуги до світу й до білого дня. Спокійно шепотів молитву Трохим перед образами; мирнота була в його господі, та старі почували, що то був спокій близької смерті, близького вічного спокою. Після гармидеру, після вештання, кімнати здавались надто вже просторними і наче стояли пустками. В житті дітей старі наче вдруге переживали своє власне життя. Маленького унучка вони любили, як свого сина Якима. Гармидер, рух, гомін, дитячий плач в молодій сім'ї – все те нагадувало старим про людське живоття, завісою заслоняло од їх думку про смерть. Тепер же, серед мертвого спокою та тиші, старий Лемішка став віч-у-віч з своєю думкою про домовину.

Одного ранку Трохим устав з ліжка, і ноги в його заточились так, що він мусив притулитись до стіни.

– Що це з тобою? – спитала Улита.

– І сам не знаю! вчора горілки я і в рот не брав.

Трохимів голос став слабкіший і тихіший удвоє і трохи трусивсь.

– Чи не слабий часом ти? – питала жінка.

– Ні, в мене ніщо не болить, – одказав ще тихіше Лемішка. – То вже, певно, приходить мій час… Старий я став. От що! Смерть моя близько.

Лемішка присів на ліжку і схилив голову. Голова в його трохи заморочилась.

– Пошли лишень таки зараз за священиком та за Якимом, – промовив ще тихіше Трохим.

Улита послала наймита за священиком і за сином, а сама плакала. Лемішка нездужав тільки раз на віку, на тридцять п'ятому році свого життя. Слабість його дуже вразила її серце.

А тимчасом, поки прийшов священик і син, Лемішка вже ходив по дворі, як і передніше. Тільки міцний його голос став багато слабіший і тихіший та ноги обважніли.