Розділ «VI»

– Тепер мені цього не потрібно. Тепер мені вже всюди світитиме моє сонце!

Зосі не сподобалася така швидка побіда над хлопцем, їй заманулось любощної тяганини на трохи довший час. Наче його не зрозумівши, вона повела таку розмову:

– А пан думає, що мені весело жити в сім'ї? Одна музика, читання улюблених авторів та молитва до бога, і всі мої забавки й радощі.

– Чи не прийдете ви знов молитись на ту скелю, де я вас колись бачив? – каже Лемішковський. Зося осміхнулась.

– Тільки й мого щастя, – промовила вона, – що молитва серед розкішної натури, де мене ніхто не стривожить тим матеріальним клопотом. Я люблю молитись під небом, під зорями, де душа прямує просто до бога.

– Який би я був щасливий ще раз побачити вас на молитві! Як сяє тоді краса вашого лиця!

Зося аж облизнулась, а старша сестра вже давно кмітила за Зосею та Якимом.

– Зосю, – сказала вона, – чи не час пак нам додому?

– Нехай же пан не тривожить моєї набожності, як часом побачить мене на розмові з богом, – промовила вона тихо до Якима на прощання.

Тоді, як Лемішковський літав із Зосею в танцях, впивався красою її лиця, саме тоді двоє так само щасливих очей ходило слідком за ним до півночі, кмітило за його чорними кучерями і за білим личіном Зосі. То були очі його матері. Вона не втерпіла, сидячи дома, таки почимчикувала до дома, де Яким гуляв на балу. Під світлими, незаслоненими вікнами стояла купа простих людей, дивлячись, як гуляють і танцюють пани. Стара Лемішиха вмішалася між погоничів, між молодиць, знайшла очима свого сина і милувалась ним до півночі. Вона не втерпіла, щоб таки не торкнути ліктем одну перепічайку й бублейницю, приказуючи: «отак наші верховодять! отак мій Якимко правує паннами! Линуть до мого сина, як бджоли до меду! Та й гарна ж ота русява панночка! Це менша Пшепшинськівна. Отаку б мені невістку добути!»

Вже почало на світ благословитись, а танці не переставали. Вже Леміщиха позіхала і вернулась додому, лягла на постіль, пославши передніше синові найм'якші подушки, а Якима все не було. Стара мати не спала, – щаслива щастям свого сина, горда його красою, його вродою й танцями і навіть залицянням.

Вже надворі добре свінуло, як Лемішковський прийшов додому. Рання роса присипала срібними краплями його чорні кучері, а ранній вітер, тихий і свіжий, прохоложував його гаряче лице, палаюче щастям і любощами, одганяв дрімоту од очей і навівав милі думки. В щебетанні пташок йому вчувалось дзвеніння фортеп'яна, а червоне небо на схід сонця, а блискуча зірниця на синьому небі малювала перед його очима вид рум'яної Зосі з синюватими тихими очима, з привітними устами.

Яким рипнув дверима, а мати вже й схопилась йому назустріч з жартовливим наріканням на пізнє вертання додому.

– Лягай, сину, та спи до півдня. Може, тобі присниться Зося Пішепшинськівна.

Мати ненароком потрапила на його мрію.

– А ви, мамо, як знаєте про Зосю? – спитав син.

– А хто бігав цілісінький вечір слідком за тобою, як не та хирна Зося? Ще й хусточку випустила з рук!

– А хіба ж ви, мамо, там були?

– Хоч б не була, та бачила…

– Чи не заглядали часом ви в вікна? – промовив син. Кров кинулась йому в лице. Темрява досвіткова заховала рум'янець сорому на його лиці.