Розділ «VI»

– А що ж ти в мене робитимеш? Іншої роботи тобі тут немає.

Яким замовк. Мати сиділа нишком і мовчки поглядала то на чоловіка, то на сина, догадуючись, у чому тут річ.

– Я, тату, в школі одвик і одбивсь од роботи. З цього в нас у школі сміються. Мені соромно якось оте все зробити, хоч це й не велика труднація.

– А хліб їсти не сором? Га? не труднація? – Спитав Лемішка, і голос його затремтів.

Яким осміхнувся. Мати сиділа ні в сих ні в тих.

– А хіба ж люди їдять хліб тільки з волів, з хазяйства? – промовив Яким.

– Ми, хвалить бога, їмо хліб тільки з того, як бач, і хліб не черствий, не абиякий, як знаєш! А коли ти думаєш їсти хліб з чогось іншого, то немає тобі роботи в моїй господі. Чи хіба будеш цілий вік сидіти, згорнувши руки, та дивитись на батьківську працю?

– Годі тобі, старий! – промовила мати, здержуючи чоловіка. – Хіба ж ти не бачиш, що син молодий, набрався трохи фанаберії од тих дворянських дітей у школі, а дійде до зросту – й до розуму дійде.

– Годі вже мені, мамо, до розуму доходити. Вченій, просвіченій людині не слід піклуватись худобою та борошном. Наука, бачте, провадить зовсім не до того, а деінде.

– А до чого ж? – спитав батько. – Не повинні ж таки науки допровадити до голоду! Бо це були б якісь навісні та скажені науки.

– Науки повинні допровадити до хліба тільки через чини, через скарбову службу. Що ж з того, що я матиму хазяйство, хліб! То пуста річ, коли я не матиму чинів! Мене ні один пан, ні один офіцер, ні поляк, навіть і жид не поважатиме, нехтуватиме мною, не схоче говорити зо мною.

– То дай їм усім дулю під ніс! На дідька вони тобі здались – ті пани, офіцери?

– Е, тату! на дідька!.. То було б мене не оддавати до школи. Як я піду на скарбову службу, добуду чинів, обвішаюсь хоч маленькими орденами… о! тоді інша справа! Тоді ніхто мною не гордуватиме, тоді мені не сором буде по улиці пройти; скрізь мене прийматимуть і поважатимуть. А то шо з того, що я вчений у школі? І дяк наш вчений. А чи дуже ж поважають дяка? Мені треба йти в урядники або в військо, добути еполетів, хрестів…

– Схаменись! опам’ятайсь, дурню, хоч ти й вчений! – крикнув Лемішка. – Чи ти хліб їстимеш із тих хрестів, чи що?

– Та ви, люди прості, не казавши лихого слова! ви того не розумієте, – промовив син, спахнувши і розсердившись.

– Та й ви стали щось дуже вже криві в тих школах! – промовив батько, – бо щось аж надто вже багато тямите! В вас ум за розум заходить. Дав я тебе в школу, та й жалкую. Між панськими дітьми і ти, бачу, нахапався панського духу.

– Ні, тату! Що правда, то не гріх! Вченому чоловікові сором сидіти коло господарства та пильнувати його.

– А я думав, сину, що ти розуму наберешся та ще придбаєш до того, що ми з матір’ю надбали. Пропащий той день, коли мені прийшла думка завезти тебе між паничів.

Вийшов з хати Лемішка. Син зостався з матір’ю.

– Сердиться на тебе батько, та й сам не знає чого. Ти б йому так не одказував круто, то йому б було й байдуже про те, що ти собі іншої дороги в світ шукатимеш.